Розділ тридцятий третій

Ал відсунув тарілку, відложив столові прибори. Відклав тканеву серветку. Стілець скрипнув під хазяїном, випускаючи його.

— Поїж.— кинув він, виходячи із їдальні.

— А ти? — спам'яталась Ліна.

— Я хочу побути сам.

Він як завжди вийшов тихо, тільки на цей раз не грюкав дверима. 

Самотність накинулась на Ліну хижим звіром, роздирала ізсередини. Виявляється, вона погано розбирається в людях. Її кинули вкотре. Якщо від Варвари Феофанівни такого можна було очікувати, то від'їзд Наташки став несподіванкою. Проте, чого дивувати? Вона зникла, нікому не телефонувала. 

Ліна сама собі роз'ятрила душу болючими роздумами. Найтяжче — почала розбірки з Фредом через образи на Ала!

Випивши  ще один стакан персикового соку, дівчина прибрала стіл. Ледь знайшовши мочалку, вимила посуд. Квестом виявилося відшукати кухонні рушники. Коли  завдання було успішно виконано, а тарілки натерті до блиску погляд впав на…посудомийну машину.

— Хе! Зовсім забула з ким маю справу! Дивно, за цей час нікого з його рідних я не бачила. — бурмотіла собі під ніс Ліна. Про життя Бернштейнів вона знала мало, переважно від Нати. Та, в свою чергу, черпала відомості від Віталіка. Коли ж старий Радостєв пішов від Бернштейнів, канал інформації обірвався. Слухати про статки нового хазяїна було не так цікаво, як про Ала.

Що їй було відомо? Александр  поїхав до Німеччини, навчався в Кілі на хірурга. Десь пропадав в зонах збройних конфліктів. У березні цього року загинув його батько. Де мати і сестра вона не знала. Єдине, що її мучило: Ал. Взнавши, що його бачили в Макіївці, вона не наважувалася шукати його. Здається, розпитай старого Радостєва! Чого вона чекала? Напевно, щоб проблеми через Сипка сипонули їй на голову.

Вона хотіла потягнутися, розім'яти тіло. Зупинилась. Глянула у вікно. Там, в саду, в такт далекому відлунню обстрілів, гойдався Ал.

Він може з цим жити. Воно не бентежить його так, як її. Це не Фред повинен рятувати  її, а вона його. Скільки він бачив? Скільки він страждав? Можливо, Ліна Дарченко його шанс від Бога на мирне життя? Чомусь винуватити Бернштейнів у її бідах було простіше, ніж пробачити і зрозуміти. Не все їй відомо. Можливо, не все і потрібно знати…

Думки дівчини повернули в інше русло. Вона сміялася і засуджувала тих, хто писав та читав романи про велике кохання між незнайомцями. Нині вона героїня такої історії. Якщо розібратися в ситуації —  у волі незнайомця. От і зійшлися література та життя   Вона обіймала, цілувала та тулилася до чоловіка про життя  якого по суті нічого не знає! Як же жити з ним? Він багато жартує про них, цілує, однак, наскільки вона розуміє: він її вивезе, а сам…Сам планує повернутися.

Чи хоче вона виїхати без нього? Вона без нього і жити навряд чи зможе.  Всі стежки ведуть до Фреда. Їй варто не опиратися. 

Ліна  вийшла в сад. Блакить неба і чорнота землі розкинулися перед очима. Сліпуче сонце розплавляло простір між ними. Змучена від війни, переживань та спеки, вона, здається, розтікалася, перетворюючись на маленьку чорну цяточку…

Після яскравого світла темнота вдарила в очі, у вухах задзенькотіло. Вона сперлася на двері. Десь здалеку лунав рідний голос.

— Ей, Ліно! 

Фред  підхопив її під руки.

— В дім.— наказав суворо чи то їй, чи то собі.

***

У знайомій кімнаті  темнота поступилася місцем ясності. Фред сидів був поруч. Спокійний і зосереджений.  

— Пий. — він підніс води до її уст.

— Ні. 

— Треба, мала! Пий!

Дівчина зробила декілька ковтків та відвернулася.

Фред зітхнув. Підсунувся ближче, поцілував у маківку 

— Ліно! Для гарного самопочуття тобі не вистачає моїх обіймів та поцілунків. І мені для радості не вистачає тебе.  Якщо нам і дихнути один без одного тяжко, чому ж вживаємо слів, які віддаляють нас?

— Я не знаю…

— А я знаю. Ти нервуєш! От і вся історія хвороби і твоїх поневірянь!  Я не невролог, психолог чи психіатр. Я — хірург. Наразі не маю кваліфікаційного рівня вирізати минуле з душі. Бачу  ж те, що без розмов про колишнє ми не рушимо з мертвої точки. Поговорімо? Запитуй!

Запала мовчанка. Час тягнувся, мов мед із бочки. 

— Чому нас не було ці всі роки в житті один одного? — тихо мовила Ліна.

Фред потер очі. Хвильку подумавши, відповів:

— Гарне питання. Правильне.  Давай-но з тебе почнемо. Після злощасного «нещасного»  випадку я, надавши тобі першу медичну допомогу, поїхав з тобою до лікарні на швидкій. Ти то приходила до свідомості, то втрачала її. Не знати, що в тебе було там побите та переломане. Я молив небеса аби лишили тебе живою і, трохи покаравши Фрола, додали йому трохи років та поставили клепки на місце. Як бачиш, Господь чув такого грішника, як я. І ти жива, і Альоша став толковим Олексієм Івановичем.  Тільки от  третього дня по обіді я прийшов у лікарню, а тебе немає. Сказали: «Родичі забрали». Так які ж це такі родичі тебе заперли аж на Західну Україну?

Тіло коханої вмить покрилося пухирцями, дихання збилося. Ліна закричала:

— Я не пам'ятаю…Не знаю я, що сталося! Не знаю! Не пам'ятаю, не знаю!

Ліну трусило, язик заплітався. 

— Все, все, мала! Я неправий! Давай не будемо про це! Пробач. Все добре, все добре…— Фред  прибрав пасмо волосся, яке спало коханій на чоло. Хотів забрати її істерику уже випробуваним методом, але вона відсунулась. Погляд звузився до якоїсь точки в білій стіні. Вона довго дивилася і дивилася. 

— Не все…  — мовила сумно.— Чужі люди посміхалися до мене, називалися моїми батьками,  вирішували щось з лікарями. Мені кололи, капали…— Ліна міцно закрила очі, намагаючись згадати ті події.— Носилки, метушня надворі,  хвіст сірої машини.  Все як у тумані було… Я прокинулася в кареті швидкої. Вона підстрибувала на кожній ямці людьми забутої дороги. В кінці шляху мене чекала палата у Березнівській районній лікарні  на Рівненщині і заплакана тітка Люба…Я не розуміла де я, чому мамина сестра зі мною, поки наступного дня не прийшов дядько Михайло! Дядя взагалі-то в Москві жив зі своєю другою жінкою, покинувши мою тітку з дітьми. До нього саме поїхала бабуся. Я його не пам'ятала. Дядько повідомив мені як надалі складеться моя доля. Пунктів було декілька: я повинна жити з тіткою, не мала права повертатися в Макіївку, не повинно бути ніяких дзвінків, листів чи будь-яких контактів з моїм колишнім оточенням. Заборонив шукати і тривожити бабусю. Дядько назвав це питанням життя і смерті, наголосивши на останньому слові. Тітці при мені пояснював, що дівка перейшла дорогу серйозним людям. Ті, за його словами, ще дуже милосердно зі мною обійшлися…