Розділ тридцять другий

— Ходімо снідати? Ти не проти?

За ранок це «не проти» прозвучало разів з десять. Фред своєю рішучістю і безкомпромісністю схиляв Ліну прийняти очевидні речі: він про неї піклується, захищає і просить довіряти йому.  Її спротив гальмує розвиток їх відносин та їхнього порятунку. 

Ліна не могла розслабитися під час перев'язки. Її нервове смикання Фред зупинив глибоким поцілунком. Від жару його тіла та таких вибриків вона ніби розплавилася, стала м'якою, покірною.  

Таким жестом чоловік впевнено заявляв, що не терпітиме її філософствування. Він закликав слухатися і діяти так, як він запланував.

З ним таким їй теперішній буде нелегко.

Мамина наука вигулькнула в пам'яті:

«Кохатися з чоловіками — простіше простого, а от любити когось — справжня каторга». 

— То як? — Фред не давав розгулятися дівчачій фантазії. —У нас багатий вибір. Картопля товчена. Можу ще м'ясця курячого кусочок покласти, якщо вегетаріанством не страждаєш!

— А мені таке можна? То ж стільки швів…

— Кохана, я тобі не  тельбухи перебирав, а пластику робив, — пирхнув сміхом Фред.

Ліна не хотіла, але губи ображено надулися, в погляді забриніли сльози.

— Маленька! Ти така кумедна!  Вибач, не втримався, щоб не піддразнити тебе! 

Від сміху чоловік закашлявся.

— Вредне хлопчисько! 

— Вреднюче! І голодне!  — усмішка не сходила з уст чоловіка, а  погляд красномовно промовляв, що не хліба єдиного йому хотілося.  — Ходімо?

— Куди?— злякано запитала дівчина.

Фред, напустивши на себе ангельського вигляду, протягуючи кожен звук, мовив:

— А де ж краще всього втамувати голод?

— Фред! Припини! Ніяково!

— Ліно-Ліно! Я тобі про кухню говорю, а ти про що думаєш?

Засоромлена Ліна не знала куди очей діти. 

— Ну все, все! — він підійшов і взяв її за руку.— Не буду тебе дражнити! Їжа прохолоне. Тобі  варто поїсти тепленького! Я колись обіцяв тобі смачне побачення. Я не забув.

Ал був виконавцем слова, а вона вважала ті слова юнацькими пустощами. Після «нещасного випадку» намагалася забути все і всіх причетних до цього. Навіть його.

— Лінко! Кохана! Я вмію готувати їсти. Повір, м'якенька картопля надзвичайно смачна  і корисна.— переконував Ал.

— В тобі стільки талантів! 

— Ще скільки відкриємо один в одному! Тому не зволікай! — чоловік заохочував ще дужче.

Ліна бажала розмов. Хотілося розібратися з минулим, рухатися вперед без тягаря недомовок. Фред уникав цього, зосереджуючись на теперішньому і майбутньому...Невже він не розуміє, що вони незнайомці, яких штовхають один до одного спогади про шкільну закоханість? 

Їй хотілося бути з ним, але вона боялася його, як чоловіка і його минулого, як тяжкої ноші, яку не зможе витримати. Її лякав його «бернштейнівський» підхід: тиск, безкомпромісність, диктат.  Це було не все. Фред не давав передихнути, зважити всі за і проти. Чоловік випивав сумніви поцілунками, лікував обіймами. Чи достатньо цього для щастя? Цілком!  Чи вистачить цього для шлюбу?  Навряд чи.  З ним вона зовсім заплуталася...

Бачачи, як кохана копирсається вилкою в тарілці та мізкує явно не на добро, Фред посерйознішав. Від халамидника  Ала й сліду не лишилося.

— Марнуємо час, Ліно!  Перед нами далека дорога!  Тобі потрібні сили! 

Якщо Фредерік вмів із бешкетника ставати серйозним, то Ліна володіла здатністю перетворюватися на чайник, який вмить закипав. 

— Александре Бернштейн! — здавалося  аж пара бухне з вух, — Я не дала своєї згоди! Ні на що!

Фред примружився. 

— Ти встав Бог зна коли, навирішував собі сам, напланував за нас двох! В мене тут бабуся, робота в Наташки. Вони навіть не знають чи жива я. Я не знаю, чи живі вони? Дорослі люди, кажеш? Чому ж ведемо себе як діти! — не вгавало Лінине обурення.

— Опа! Ще не виїхали, а вже приїхали. 

Він не дивувався. Нерви в дівчини були добряче попсовані життєвими обставинами, невгамовними учнями та їх батьками. Так, він трохи тиснув, але ж то для її блага. 

 — Я ще не договорила! —  розбушувалася Ліна. — То як же всі вони?  Покинути їх? Невже ти такий… такий…

— Добрий фей? — пропікав душу своїми очицями Фред.

В Ліни на язиці крутилося порівняння зі старим Бернштейном. Чоловік здогадувався про хід її думок. Склав руки на грудях, підняв очі до неба.

— Ліно! Тобі колишнє не дає спокою. А як твоє «минуле в минулому»? Здається, великою дитиною, яка прагне спасти весь світ, якраз є мрійниця Дарченко! Тільки от деяких грішників уже не спасти! Послухай, доросла дівчинко! Варвара Феофанівна завжди дбала про свої інтереси. Не мені тобі розказувати як вона тебе залишила напризволяще хто зна з ким, аби врятувати свою шкуру! А ще у твоєї бабки є чоловік. Чудо інтелігентне, хіба не так? Високі матерії не змогли впоратися із земними проблемами та й  знайшли Ліну Дарченко на роль доглядальниці! Не думаєш, що це дивний збіг обставин? Як думаєш, чому тебе зараз ніхто не шукає? Повір, якби шукали — Макс Фролов першим ділом мене повідомив би. Вони зовсім не думали, що там та бідна внучка поробляє, а ще в п'ятницю зранку взяли курс на Росію. Радостєви теж закрили свій магазинчик одягу та рушили на Кіровоградщину. Там якісь її родичі.  Кожен вирішує питання своєї сім'ї, а найчастіше — власної шкури. Тільки моя Ліна надумала  шукати пригод в буремні часи, наприклад, навідати свого шкільного хлопця перед комендантською годиною. Як же він там поживав ці всі роки? Не буде вдома, то хоч виясню відносини з Альфредом Готфрідовичем та Тетяною Іллівною!

Ліні ставало дурно. Вона хотіла правди. Романтичної,  а не такої жорстокої.

Невже вона дійсно нікому не потрібна, крім цього грубого, порою неврівноваженого, вольового і водночас ніжного та турботливого чоловіка?

Фред залпом висушив стакан води. Потім ще один. Настромив кусок м'яса на виделку так, що тарілка тріснула під його натиском. 

Апетит був зіпсований. Після таких одкровень продовжувати бесіду не хотілося.  Кожен заглибився у свої думки.