Розділ тридцятий

Тетяна Іллівна супилася. Альфред не повідомив їй про пригоду з Фредом. Хтось з травматологічного поніс плітки по кардіологічному. 

 Діти були її слабкістю. Чоловік знав це, багато чого замовчував, оберігаючи її від зайвих клопотів, а себе  від непотрібних та довгих розмов. 

За Меліссу був спокійним. Макс Фролов її давно вподобав, а дочка недавно відкрила для себе, що Максим не лише красунчик та син батькового товариша, а ще кмітливий та надійний. Хлопець був схожим на Альфреда Готфрідовича в словах і рішеннях.  В батькові Мелісса була впевнена, хоч і боялася його. Макс їй і подобався, і лякав тим, що нагадував тата.

Тетяна Іллівна  хотіла би спокійного життя для дочки, бачачи фроловський настрій іти по слідах Бернштейна. Такого ж вона бажала і для свого Аліка. Навіть чути не хотіла про військову кафедру. Всілякі синові шкільні сутички сприймала болісно.  З іншого боку, чоловікові вичитування моралей молодому бунтареві сприймалася майже як особиста образа. Вона сердилася, вважаючи, що Альфред своїм тотальним контролем зламає хлопця. Захищала сина, як тільки могла, а він все одно тягнувся до суворого батька…

Альфред бачив поганий настрій дружини, але продовжував пити каву та перегортати сторінки якогось журналу, що попався під руку.

— Ну? — не витримала Тетяна Іллівна чоловікового відвертого ігнорування.

Він тільки мугикнув.

— Нічого не хочеш мені розповісти?

— Про що?

— Як про що? Що насправді відбулося з Алом? — жінка втрачала самоконтроль. Її ангельський терпець тріщав по швах.

— Вадимович не доповіли? — зіронізував Бернштейн.

— В мене для цього є чоловік! — відповіла в його стилі дружина.

Альфред розсміявся.

— Нічого смішного не бачу. Він міг серйозно травмуватися!— гнівалася Тетяна Іллівна.

— Він серйозно втюрився! Все інше — похідне.

— Похідне? Що там в біса сталося? — не витримала жінка. — Тільки правду скажи!

— Правду? Ну, слухай!  Шкільна шайка влаштувала справжнє цькування дівчини-штунди на прізвисько Святоша.  Коси відрізали, зі сходів скинули. На  нещастя, в неї закоханий наш синок. 

— Боже ти мій! Вона хоч жива? В нас по відділеннях говорять, що це — нещасний випадок. А ще хвалять мого сина, бо Ал — молодець, не розгубився.

—  Це ми з Вадимовичем постаралися замняти діло.  Найтяжче — знайти свідка, який викликав поліцію і вказав на докази злочину. А твій син… Як там ти кажеш? Молодець? Та якби крутив з Аріною, то не було б ніяких пригод! — чоловік поставив чашку. Кава сердито вихлюпнула з посудини на стіл. — Найшов бидло на свою голову. Дочка повії його Святоша! 

— О, Ваша з Давидовим парафія! — знайшла коли дорікнути Бернштейнові Тетяна Іллівна.

— Не починай! В мене така робота!

— Робота — роботою, а ліжко — ліжком. Часом робота в ліжко перекочовує! — крім Александра їй донесли інформацію про чоловікові вихиляси з «голландським метеликом» під час його робочої поїздки з Давидовим.

— Правильно кажеш, люба! Кочує, але не осідає! Тому припини свої напади, бо сердечко не витримає!—вигнув брови чоловік.

— Придумав як допомогти? — Тетяна Іллівна закипала від образи, обурення і злості.

— Тут і думати не треба! Ти так хвилюєшся за мазунчика Ала, що і допомагати не потрібно!

— А ти хіба не хвилюєшся? Це ж наш син, Аліку! Наш син!  Ти розумієш, що ця справа для нас означає?—  прийняла зміну теми Тетяна Іллівна, але не могла заспокоїтися.

— Це означає, що наш мазунчик зажрався! Його треба провчити! — сердито виніс вердикт Бернштейн.

— Не чіпай нашого сина! — завищала жінка.

— Ну чого ти завелася?— Альфред відклав журнал, відставив каву. Вийшов з-за столу,  підійшов до дружини, обійняв за плечі.

— Таню! Я схожий на божевільного? Чи дійсно вважаєш, що здатен зашкодити Фредові?

Тетяна дивилася втомленими очима на розлиту каву. Руки, як і голос, затремтіли.

— Я… я не знаю.

— Не забивай голову дурницями! Я не друг повіям і не бажаю бути свекром для їхніх дочок!

— Що ти зробиш? Вб'єш дівчину?— плечі жінки здригалися.

— Ні! Крий Боже! Я не такий кровожерливий, кохана! Просто розберуся з Дарченками по-тихому. Поверну Ала до тями, і клепатимеш з нього кардіолога. На серйозну чоловічу роботу він не годиться.

— Що?

— Розмову закінчено! Ти отримала свою правду, а я — пролиту каву.  

Альфред Готфрідович відійшов від дружини, повернувся на своє місце. Кинув тканеву серветку на стіл.

— Давай-но, скеруй, хай  приберуть тут і несуть вечерю!