Розділ двадцять дев'ятий

Макіївка, Донецька область,

 Україна,

листопад 2001

— Моя,— Ал взяв Ліну за перемотану руку. — В тебе такі тоненькі пальці. Ти вся, мов очеретина! Пробач, надломив тебе, не зберіг! Мала, тільки не здумай помирати! Ти — моє щастя, моє дихання! Ти — моє світло! Поговори зі своїм Богом! Хай не забирає тебе! Будь ласочка, обговоріть це між собою, а я…

Ал все витирав і витирав сльози.

Жаль і розпач переплівся зі злістю. Гнівався на себе, що не захистив, на хлопців з клятою Давидовою, на свого батька, на Лінину нестерпну рідню. Як так, що є людина, а нікому не потрібна? Вони ж не в середньовіччі!

Дивився і дивився на побите тіло коханої дівчини. Сльози виплакались, залишивши солоний присмак на губах. Ця терпкість мучила, закликаючи до помсти. 

Старша медсестра, зайшовши у палату, зупинилась біля столу, спостерігаючи за Бернштейном.  Весь колектив перетирав «нещасний випадок», а молоденькі медсестрички-практикантки кидали зацікавлені погляди у бік сміливого одинадцятикласника. Вона одразу зрозуміла: хлопець зайнятий. Його кохана — нині їхня «нещасна» пацієнтка. 

Затілінькало в ординаторській.  Ал здригнувся, побачивши хвіст білого халата, який майнув за двері.

Біля ординаторської медсестра помітила парочку, яка безсоромно заглядала в їхню цитадель.

— Ей, сюди не можна! Ви хто такі і кого шукаєте? Де бахіли? — накинулась на них.

— Ну, ми до Святоші.—  спокійно мовив хлопець.

— До кого, до кого? — жінка витріщила очі. Ні лікарів, ні пацієнтів з таким дивним прізвищем у їхньому відділенні не було. 

Дівчина штовхнула його в бік, мовляв, чого дурниці мелеш.

— Вибачте, я — Мелісса Бернштейн, це — Максим Фролов. Ми шукаємо мого брата Александра Фредеріка Бернштейна. Він просив привезти деякі речі для Ліни Дарченко.

— Зрозуміло. Ваші батьки тут.— сухо промовила медсестра і відвернулася, даючи зрозуміти: розмова закінчена.

Мелісса з Максом переглянулися. 

— Так, ми знаємо.— спокійно почала Мелісса. — Чи можемо ми віддати речі для дівчини? 

— Це потрібно узгодити з вашими батьками. — медсестра відмахнулась, взнавши хто ці молоді люди.

Фролов пішов у словесну атаку.

— Бюрократи! Може дівчині труси які треба чи ліфчик? Ви не дивилися чи в неї місячні? Тряпочки будете підкладати? Чи не краще прокладки передати? Мел,— він повернувся до своєї дівчини, — ну яке «чи можна»? Треба — то треба! 

Медсестра блиснула очима, розкрила рота, щоб вигнати нахабних відвідувачів із відділення.

—  Для вас  ми теж передачку маємо!

Фролов дістав стогривневу купюру і сунув у халат медсестрі. Та роззирнулася і з посмішкою важно промовила:

— До  Дарченко, кажете? Прошу в другу палату.

Мелісса глянула на Фрола. Він підморгнув. Хлопець добре засвоїв урок від хресного Бернштейна: справи швидко вирішуються двома способами: грошима і нещасними випадками. Зазвичай, більшість вибирають шлях найменшого спротиву.

Всі розійшлися в той момент, як Альфред Готфрідович вийшов з кабінету Лисенка.  Він роззирнувся. Фред таки пішов до дівчини. Чим Давидова йому не мила він розумів. Сам би не жив з такою! Але завжди є важливе «але»! Можна кохати і кохатися з ким хочеш, але шлюб необхідно укладати з правильними людьми. Союз із Давидовими  в даному випадку логічний і вигідний двом сторонам. Тільки  малий дурень посмів втюритися в дочку повії! Хороший вибір! Тут кажи-не кажи — слухати не хоче! А неслухняного сина варто провчити. Гуманним і вивіреним методом є «с глаз долой, из сердца вон». Фролов уже переговорив  з міліцією. Не сумнівався, що Фредова компашка начудила. 

— Завжди н*ть, а ти підтирай! — вилаявся чоловік.

З Сипками, Давидовими і Марченками доведеться провести роз'яснювальну бесіду.  Занадто спускають своїм нащадкам. Дітей варто приборкати. Пустощі — пустощами, але не в стилі ж голдінговського «Володаря мух»!

Губи скривила посмішка. Їхня шкільна компанія зародилася з прикриття злочину, випадковими свідками якого вони стали. Любив їхній директор одну із своїх учениць дуже палко. Його біда була в тому, що ця дівчина подобалася одному з хлопців. Застукавши директора за неподобством,  десятикласники не розбіглися, а  віддубасили розпусника. І тоді їм дали прекрасний урок дорослого життя: дражливі питання можна вирішити за допомогою грошей. Вони їх взяли. І довго брали. І не тільки з директора. Вистежувати таких покидьків стало їхнім хобі і доходом. Декілька з них займались охороною потерпілих і свідків, інші практикувалися в силових методах вирішення питань. З часом вони навчилися відловлювати таких розпусників на «живця». А потім у них з'явився покровитель, який «кришував» їх бізнес. Він навчив їх вирішувати питання з органами  та  всякою наволоччю різними способами. Після армії він допоміг їм стати тими, хто все вирішує. Їхня велика сім'я нині займає високі посади у міліції, прокуратурі, судах, СБУ. Цього б не було, якби не Ілля Вадимович Буров, його тесть.  

Тому до завтра питання з усіма Дарченками буде вирішено. 

Альфред дістав мобільний. Рівно три гудки і на тому кінці пробасили:

— Так, сину! Чув уже. З Фредом все добре?

— Так, Вадимовичу!

— Маєш рішення щодо ситуації?

— Так, батьку!

— Перше чи друге?

— Комбінація чисел.

На тому кінці закашлялися. 

— Дій. Я підтримаю.

З палати від Альоши вийшли Фролови. Майже одразу за ними вийшли  від Ліни Ал, Мелісса та Макс. Юнаки потисли руки старшим. Мелісса і Вікторія Фролова обнялися. 

— Все буде добре, Віко. — впевнено сказав Бернштейн і поглянув на друга. Той ствердно кивнув. З цим настроєм старші Фролови і Бернштейн розійшлися по машинах. Їхні діти принишкли. Вони знали, що все вирішиться по-тихому. От тільки Фред не здогадувався, який болючий удар отримає від батька. 

***

Мелісса постукала до брата. Той не відповідав. Вона зайшла. Фред лежав, але не спав.