Розділ двадцять п'ятий

Альфред Бернштейн залетів у травматологічне відділення. Зіштовхнувшись з лікарем, смачно вилаявся.

— Так матюкатися вміє лише Бернштейн! — лікар відійшов від Альфреда Готфрідовича.— Алік, оце так зустріч! Що за терміновість привела тебе?

— Давно не бачилися, Колю! Кхм…— глянув на бейджик лікаря Альфред Готфрідович, — Миколо Петровичу.

— Для тебе я — Коля, ти ж знаєш!

—  Тут мій син. Він дзвонив мені. Я мало що зрозумів. Приїхав розібратися на місці що до чого.

— Так цей сміливий і дуже впертий парубок твій син? Красень! — він кивнув у бік Ала.

Фред не бачив батька. Він сидів, охопивши голову руками. Біля нього сиділа втомлена і заплакана Юліанна Матвіївна.

— Так. Це мій впертюх! Що накоїв?

— Не свари його! Він людина життя врятував! — ласкаво заговорив Микола Петрович.

— Він це вміє,— зітхнувши, погодився Альфред.— Лікар наш. Завжди когось або рятує або створює ситуації для вияву своїх талантів! 

— Надавати першу медичну допомогу не боїться! Це факт!

—  А? Ще й таке було?! Колю, що там в біса трапилося?! — Альфред почав нервувати.

— Бог знає! Кажуть, нещасний випадок. Дівчина впала зі сходів. При падінні вона збила з ніг твого сина. Він не розгубився. Надав домедичну допомогу,  організував учнів і розгублених вчителів.  Він наполіг їхати з дівчиною та малим Фроловим у лікарню. До речі, коли приїхали медики, там вже була поліція…

— Гм…А що той вчверив?

— Розбита голова. Його знайшли без свідомості. Ось вчителька, яка  надала допомогу. З ним там батьки…

— Поліція? Пахне зовсім не нещастям!

— Тобі варто поговорити про це з вчителями чи Фроловим.

— Малий мій нормально?

— Трохи забився! Міцний хлопець! Спортом займається?

— Карате.

— Що за дівчина? Як вона?Де її батьки?

— Стан дівчини стабілізувався. До батьків не додзвонилися. Думаю, вчителі  чи твій син знають більше. 

— До чого тут мій син?

— Не моє діло, але здається вона йому не байдужа.

Зморшка незадоволення одразу побігла чолом Альфреда Бернштейна. Остання фраза йому не сподобалася. Отже, це таки Ліна Дарченко. Що її мамка, що вона лише створюють проблеми! Таких треба душити голими руками, щоб не заважали іншим жити і працювати!

 Бернштейн пересилив свій гнів та дике бажання довершити нещасний випадок летальним закінченням.

— Дякую, Колю! Я можу забрати сина?

— Так. Нічого не зломане, але варто поспостерігати, зробити обстеження. А так, улюбленець у Господа твій син!

— Напевно,— Зітхнув Альфред.— Зайду до тебе пізніше. Є розмова.

— Авжеж.

Бернштейн підійшов до сина. Привітався з Юліанною Матвіївною.

— Фреде! Як ти, сину? — почав обережно розмову.

Ал відняв руки від заплаканого обличчя.

— Тату! — він встав і обняв батька.— Дякую, що приїхав!

Альфред поплескав сина по плечі.

— Відійдімо!

— Так, тату. Добре, що ти тут. Мама зазвичай панікує, коли зі мною щось трапляється.

— Жінки такі, сину.  Щось болить? Які відчуття в тілі?

— Тіло. Воно нормально. Батьку, в мене душа поломана. Вони хотіли вбити Ліну!

— Хто вони?

— Ті, кого я називав друзями.

— Стоп! Не розкидайся словами! Розберемося! Ти викликав поліцію?

— Ні, тату! Я рятував Ліні життя! Та я безмежно вдячний тому, хто це зробив. Дурні вони тату! Сип, Марченко, Давидова! Ідіоти! Фрол тут… Ліна тут… 

— Ок. Таке буває. З Фролом батьки. Тебе ніби відпустили. Поїхали, вдома розберемося!

— За Фрола знаю. Бачив тьотю Віку і дядька Ваню.  Тут таке діло. Не можу я поїхати. Про Ліну нема кому подбати.

— Так-с. Вона що? Сирота?

— Ні. Нікого з рідних в Макіївці зараз немає.

— Ти хочеш сказати, вона сама на себе лишена?

— Так, тату!

— Що за…? Маячня! Дитина без нагляду! А це вже порушення, за яке точно приходить відповідальність!

— Тату! Я не до того! Їй допомога треба…

— Ти про гроші говориш? — на мить розгубився старий Бернштейн.

— Так. Дякую, що розумієш!

— З якого дива я маю платити за якусь Ліну Дарченко?  Я так розумію, ніхто мені це не відшкодує! — Бернштейн швидко опанував себе.

— Господи! Тату! Я тобі віддам всі гроші, які в мене є. Боюсь, це не покриє видатки на її лікування…

— Хей, хлопче! Відпрацює він! Тратити лише вмієш! Питання в другому. Ти що? Закохався в цю дівку?

— Люблю її.

Любити її виявилося нестерпно боляче. Постійна боротьба. Постійний надрив, а часом — злам. Ліна з її життєвими принципами та дивним ставленням до Бога його захоплювала і дратувала водночас.  Так, йому не просто сподобалося Ліна. Він її полюбив. Вони перестрибнули стадії побудови відносин: дружбу, зустрічання. Одразу стали один для одного особливими.  Не тому що фізично близькі, а тому що споріднені душі. Він не все ще розклав по поличках. Впевнився лише в тому, що вона для нього — єдина.  А таких не лишають на милість долі!

— Батьку! А як же правило? Ти вчив мене: не можна лишати людину в біді, чого б це не коштувало. Я і не лишив. Ні Ліну, ні Фрола. Перед Богом ми винні будемо, якщо лишимо її напризволяще! Ми ж знаємо, як робити добро? Знаємо! Тому гріх нам, якщо знаємо і не робимо!

— Де ти такого начитався?

— В Біблії!

— Боже мій! Цього тільки бракувало! Збирайся додому!

— Якщо ми дозволимо їй померти, то станемо співучасниками злочину…А може, і самими… Вбивцями.

Альфред здригнувся. Чути це слово у свій адрес було неприємно. Який жах! Яка невдячність!  Ох ці діти! Уміють ставити незручні запитання, випробовувати на міцність твої принципи в нестандартних ситуаціях і дізнаватися, чим ти насправді дихаєш. Вони, невтомно слідкують чи вірний ти своїм словам та принципам, чи маєш право їх вчити, а тим більше, засуджувати. Син так швидко подорослішав. З маминого синочка став мужчиною.  Дивно. Він і досі впадає в ступор, коли йде річ про домедичну допомогу. А його син… Невже ця дівка так повпливала?! Фредерік готовий віддавати своє ради чужого. Добровільно.  Ох! Це може й добре, але якщо всі будуть такими лапусями, щедро розсипаючи гроші, то хто ж буде їх  заробляти ?!