Розділ двадцять третій

В суботу зазвичай макіївські  сім'ї виходять чи виїжджають на базар. Повертаючись під обід їдять бутерброди, прибирають в хатах і квартирах, готують щось смачніше на вихідні. Ліна свято дотримувалась традиції прибирання, коли мама й бабуся були вдома. Лишаючись сама, дозволяла собі не виконувати ці приписи. От і в холодний листопадовий вихідний день зібралася у ботанічний сад в Донецьку. Бажала розвіяти думки, виморозити почуття, помолитися серед величної природи, яка перейшла в стан передзимового спокою.  Відчувала себе  пісчинкою у пустелі зневір'я, неприємностей і відчаю. Як не намагалася заспокоїтися, думки блукали біля Бернштейна.  Вона заглибилась в себе настільки, що не помітила, як Ал  їхав з нею у маршрутці, як  частину дороги йшов за нею і як  п’ять хвилин назад  став свідком її сліз.

— Нарешті поговоримо. — замість привітання сказав хлопець.— Досить мене уникати!

— Я не…

— Саме «не»  і «ні» ти й робиш: не вітаєшся, в очі не дивишся,  ні слухати, ні поговорити не хочеш!

— Ви все сказали поцілунком з Давидовою!

— Знову викаєш?

Ал став перед нею, взяв її  холодне заплакане личко в свої теплі долоні, заглянув в очі. Ліна не встигла кліпнути, як хлопець вп'явся в її губи пристрасним поцілунком. 

— Уууу,— намагалася відвернутися Ліна. Ал припинив її цілувати,  притиснув  до себе.

— Ти сама придумала — сама образилась! Тому твій Бог дав мені шанс відновити справедливість! — грізно сказав хлопець.

— Ти Його зовсім не знаєш! — дівчина гнівно дихала йому в груди. 

— То давай, знайом! 

— Відпусти мене!

— Нізащо!

— Відпусти! Інакше не виконаю твого наказу!

— Це не наказ!

— Ти не вмієш просити! Ти береш силою!

Ось так?

Ал поцілував у шию і відпустив. Дівчина тремтіла від несподіваної зустрічі, вкраденого першого поцілунку, неочікуваної близькості.

— Це печатка, що ти — моя! А тепер  розповідай про свого Бога! Я готовий слухати!

Такого Ала Ліна не знала. Метал в голосі, безкомпромісність в діях.

 Вона дістала з рюкзака Біблію.

— Тримай!

— Що це? — холодно запитав хлопець.

— Те, що допоможе тобі зрозуміти Бога. 

— Віддам, як прочитаю. — Ал заховав книгу до себе в сумку через плече. Дістав звідти теплу  білу шапку, шарф та такого ж кольору рукавиці. Скинув розтягнутий сірий берет з Ліни, натягнув обновки.

— Держи! —   хлопець простягнув рукавиці. —  Вдягай!  

— Навіщо ти це робиш?

— Вітряно. А ми підемо до Кальміусу.

— А якщо я не хочу?

— В тебе небагатий вибір: або прогулятися зі мною, або цілуватися зі мною!

— Вчиниш насилля?

— Ні, зроблю так, що ти сама  захочеш любощів! 

Він схилився до неї і ніжно поцілував у чоло.

***

Німий слухач тихих розмов двох закоханих, Кальміус заспокоював розбурхані почуття тихим плескотом хвиль об тонку кригу. Ал взяв Ліну під руку. Вона не пручалася.  

— Не цілуй мене більше! Будь ласка! — попросила Ліна. — Ми не будемо разом, а ти забрав те, на що має право лише чоловік.

— По-перше: я тебе кохаю!  По-друге: я — твій. Весь!  І я буду твоїм чоловіком. 

«Він так змінився за цей час — відмітила про себе Ліна.— Раніше його мова лилася, як гірський струмок. Нині, наче цей каламутний і суворий Кальміус».

— І як ти це бачиш? 

— А як це бачити?  

— Візьмеш силою? Чого мені чекати від тебе?

— В мене буде одна жінка.  Ти.  І я – не насильник.  В мене вже дах їде від того, що ми навіть нормально поговорити не можемо! Невже  не бачиш,  як в мені бушує океан почуттів до тебе! Чекати чого? Повір, не лише поцілунків! Любові, вірності, захисту. Ліно, я жити без тебе не можу, дихати не можу! Ти – мій скарб, моя тиха радість!   І я  - твій! У всьому я хочу бути з тобою! До речі, в день коли зірвалася наша зустріч я хотів навчити тебе деяким прийомам самозахисту. Всяке в житті може трапитися. Як не крути, я не завжди буду поруч. А що скажеш ти? Хто я для тебе?

— Ти…Ти — моя тиха радість.

Ал усміхнувся. 

— Ось бачиш, ми навіть думаємо однаково. Чому тоді ти мене відкидаєш? Не віриш мені?

— Бо я тебе зовсім не знаю.

— Ось я! Взнавай!  І я пізнаватиму тебе.

— Не варто.

— Ми говоримо різними мовами  і ти мене боїшся?

— Так.  А ще по біблійному «пізнавати» це…

Дівчина затнулася.

— Напевно, те що йде за поцілунками?

Ліна  вислизнула з під його руки і закрила долонями своє обличчя. Він по пальчику відіймав їх. 

—  Яка ж ти кумедна! 

— Кумедна? Ще б пак! Коли ми разом ти тільки й думаєш про «пізнання»

—  «Ми»  про нас – це набагато краще. Окей.  Ти серйозна дівка, а я – барабол і вредіна. 

— Самокритика похвальна.

— Хе-хе! Ліна Дарченко небайдужа до  Александра Бернштейна. 

— Досить.  Не дражнися!

— Я не дражнюся.   І я ні з ким не був, якщо вже на те пішло. Може  втнув би дурницю, якби не дівчина, яка кричала на всю школу, що  Біблія людей змінює.

— А ти хочеш змінитися?

—  Я вагаюся.

— Навіть тепер?

— Я і досі на порозі сумнівів. Це стосується світогляду, позицій, професії. А ти? Що плануєш на майбутнє? — питання, яке тривожило його довгий час нарешті зміг озвучити.

— Поступати в педагогічний коледж на вчительку початкових класів. 

— Наташка казала, ти мрієш про історико-філологічний.

— Нема кому допомогти в цій справі. Ще й школа — суцільна мука.

— Бернштейнова компашка тебе безсовісно дістає?

— Саме так,— Ліна набралася сміливості поговорити відверто.

— Не обіцяю, що все виправлю. Я намагатимусь донести своїм друзям інші цінності.

— Вони тобі друзі після того, як підставили з Аріною?

— Не можна відкидати людей, якщо вони зробили помилку. Потрібно  дати їм шанс виправитися. 

— А якщо що вони цей шанс використають тобі на зло?

— Я не буду сім разів по сім прощати! 

— Це мене в тобі і лякає.

— Що саме?

— Невизначеність.

— Тому я досі не в ладах з твоїм Богом.