Розділ двадцять другий

Дні тягнулися сірою стрічкою. То спалахне проблиск сонця — і знову  нависне насуплене небо. 

Ліна з Алом не говорила з того дня.

Вона всіляко уникала зустрічей з ним, не віталася, не реагувала на його звернення до неї. Трималася то вчителів, то Наташки з Віталіком. Боялася витівок Алової компанії. Та і поводир не знати що викине! 

Ал тисячу разів встиг пояснити Шимоновій і Радостєву всю складність ситуації, в якій опинився. Зустріч з Ліною зірвалася через батька, з Аріною по-дурному вийшло! Хлопці просто хотіли повернути його до свого кола і їхніх пустощів — от і підлаштувати таке шоу з Давидовою.

Наташка вислухала і обізвала його усіма негарними словами. Віталік дотримав свого слова і дав би добряче, але каратист не дозволив себе побити.

Ліна взнала від друзів  історію про Алові пригоди. Не повірила.  Танцювати на граблях не хотіла. Їй вистачало домашніх концертів. Не хотіла страждати через того, хто з тихої радості став тихим болем.

На початку листопада випав  перший сніг. Від морозу враз пооблітало все листя на деревах. Голо, пусто, сіро. 

Ліні вперше за довгий час було спокійно. Варвара Феофанівна поїхала до свого Мишка у Москву. Розпис з Івановичем відклався на невизначений строк і вона була страшенно засмучена. Варвара прагнула відпочити від макіївських реалій, а ще  обіцяла поговорити з дядьком про Лінине майбутнє в Росії. Дівчина тоді лише хитата головою. Знала дядькові  відмазки. Більше надії було на матір,  яка на диво перестала гиркати до неї. Каріна надумала перевести дочку в іншу школу після Нового року. Класна керівничка всі вуха продзижчала,  яка  Ліна талановита дитина. Аби розвинути все Богом закладене, варто віддати її навчання в один із  економіко-гуманітарних ліцеїв у Донецьку. Каріна навіть з'їздила в «Інтелект» та декілька інших донецьких шкіл. Мати пообіцяла  зайнятися переводом детальніше після відрядження до Європи, в яке майнула одразу після від'їзду свекрухи. 

Ліна святкувала самотність. Перший день по від'їзді матері дозволила собі відіспатися. Другий вечір вони провели з Наткою під синім одіялом, яке подруга принесла із собою. Наташа не говорила про Бернштейна. Бачила, що Ліні не відлягло від серця. Ал виявився гордим хлопцем. Після тижневих марних спроб порозумітися з дівчиною, лишив її в спокої. 

Шкільне життя перестало грати барвами осіннього листя. Всі заспокоїлись. Буря пройшла, лишивши покалічені почуття.

— Що плануєш робити, поки твоїх нема? — питала в п’ятницю  після школи Наташка.

— Жити.

— Філософ, цукерку хочеш?

Хочу.  – хукаючи в замерзлі долоні, відповіла Ліна. — А як ти з'їздила на День відкритих дверей в Київський національний університет імені Тараса Шевченка?

— Страхи, а не університет.  О, давай повернемо на МІСІ. Там в кіоску такі класні шоколадки продаються!  Ти ж не поспішаєш додому!

— Мене ніхто там не чекає.

— Лінко!

— Вибач, то що в Києві?

— Мені не сподобалося. Якось тісно там порівняно з нашим Донецьким національним університетом. Буду тут поступати. На журналістику спробую. Ні, то в торговий піду. Тим більше Віталік  проти Києва. Каже, як будувати серйозні відносини, коли місяцями не бачитимемось. А вчора взагалі запропонував мені заміж за нього йти після закінчення школи!

— А ти що?

— Що я?  Сказала, що подумаю.

— І що надумала?

— Ну який заміж? Мені тільки сімнадцять! Я світу не бачила, професії не маю. Треба вивчитися і не триматися за чоловікову зарплату. Самодостатньою треба стати, а тоді заміж іти!

— Віталіку казала таке?

— Ще ні. А в тебе на любовному фронті як? Ніякого братка не підвернулося?

— Не шукаю.

— Ти в старі дівки вирішила записатися?

— Я іноді думаю про Ала.

— Це вже діагноз. Мені шкода Бернштейна, але він сам винен, що втратив прихильність такої чудової дівчини, як ти. Я повірила йому. Мені здалося, він був щирий з тобою.  

Наташа обняла подругу. 

— Не сумуй.  В такої чудової дівчини обов’язково буде все добре. Віриш мені?

— Вірю. –  ствердно відповіла Ліна.  Не бажала образити чи засмутити Наташу.

Насправді її віра у людей і в Бога піддавалася серйозним випробуванням.