Розділ двадцять перший

Він не прийшов.

Ні о другій, ні о другій тридцять, ні о третій. Ніби насмішкою над нездійсненними надіями за вікном пропливали пари: сусід дід Гаврило і баба Маруся, Наташка з Віталіком, тітка Галя і дядько Довгий  (як його звати ніхто з сусідів не знав!)

Телефон мовчав. Пояснення не надходило. Ліна засмутилась, потім — розчарувалась. Врешті-решт розізлилася. Хіба вона шукала зустрічей з ним? Чи може вона зізнававася в почуттях? Грається з нею, чи що? Напевно про Бога говорити передумав! 

Сердилась і чекала. Всередині розливалася тривога. Можливо, у нього щось трапилося? Та як може щось трапитися в тих нещасних сорок п'ять хвилин, що були до зустрічі? 

Ліна боролася з собою. З одного боку вірила кожнісінькому слову хлопця, його обіймам і поцілункам, з іншого — боялася обманутися. 

О четвертій повернулася бабуся.

Варвара Феофанівна була на сімейній зустрічі. Рідні її залицяльника прийняли жінку досить таки тепло. Бабуся раділа такій ситуації. 

— Коли буде весілля?— запитала Ліна і вкотре поглянула на годинник.

— Яке весілля, дитино?! Вже мала одне з дідом твоїм! Вистачило! Розпишемося з Всеволодом Івановичем! Вдома посвяткуємо! Плануємо на середину листопада!

— Чудово!  

Ліна вдавала безтурботність попри повну голову гризот. Де будуть жити молодята? Куди їй з матір'ю подітися? Бо жінки вчора не поділили хату й одна другу виставляли за двері. 

— Доню, ти по хліб не ходила?

— Ні, бабусю! 

— В хаті ні куска,— бабуся глянула в пустий буфет.

— Думала вийду о другій, піч не хотіла горіти.

Накручуючи себе через Ала, дівчина ледь стрималась аби не нагрубити бабусі. 

Врешті-решт бабуся спам'яталася.

— А ти що, в школі не була?

— Не була.

Варвара Феофанівна вирячила очі. Звикла до Ліниної стабільності, а тут дівка школу прогулює.

— Чого пропустила? Де ти була?

— З Наталею засиділася допізна. 

— Ти знову була в Шимонових?— долинуло материне запитання з коридору. 

— Привіт, мамо! Як твої справи?

— Та от вибила субсидію, як малозабезпечена сім'я, домовилася за котел. Завтра приїде майстер! В магазин сходила. Всі ж сидять, ніхто не додумається хліба купити! Чи ти принарядилася до магазину?

— Оце збиралась іти.

Ліна продовжувала грати у спокій та врівноваженість. Вчора твердо вирішила дотерпіти цей рік в школі й поступати десь-кудись аби тільки подалі від всіх, кому вона мила і немила. В кожному великому місті чи містечку є віруючі. Якщо не буде гуртожитку, хтось та й прийме. 

Вона хотіла поговорити з Алом про майбутнє: пояснити чому з них не вийде пара, попросити лишитися приятелями і не прагнути більшого. Він поставив три крапки в їх стосунках. 

— Ладно, що там в школі?

— Добре все, — відмахнулась Ліна. — Якщо не треба нікуди йти, то піду уроки вчити.

— Давай! Я купила капусти! Нашаткувати на зиму треба. Ще одна пара рук не завадить.

— Без питань!

Ліна заховалася в своїй кімнаті.

Рівняння не розв'язувалися, історія видалась складною і нудною. Англійська мова раптом перетворилася на китайську — все було незнайомим і страшенно дратувало.

Затілінькав телефон. Ліна підірвалася. Біля дверей перевела дух. Мати підняла. Втовкмачувала комусь на іншому кінці про те, що ніякого боргу за воду не може бути.

Час ліз равликом. Ліна рознервувалася ще дужче, відмовилася вечеряти і рано вмостилася спати.

Жінки ще довго сварилися, врешті решт пішли до літньої кухні кришити капусту.

Ніхто з них не чув, як дзвонив телефон. Ніхто не зміг вислухати заготовлених вибачень і пояснень.

Ранок приніс нові хвилювання. Ліна боялася йти до школи. Чи будуть травити? Чи вигадають якесь покарання? Як там Ал? Купається в славі захисника знедолених чи сам опинився серед відкинутих? Що буде сказати при зустрічі і чи буде вона взагалі?

Вона почитала Біблію, тричі проказала молитву «Отче Наш», тихенько проспівала псалом  «Бог мій, скеля Ти моя». Заспокоївшись, прослизнула до вітальні. Там не було нікого. Мати і бабуся товклися на кухні. Ліна почула як засвистів чайник. Неохоче вийшла, побажавши доброго ранку. Варвара Феофанівна залила всім чаю. Поставила тарілку з бутербродами.

Дівчина про себе відмітила зміни в мові двох жінок. Невже помирилися? Чи це затишшя перед бурею, яка настигне жіноче царство після ремонту котла?

— Ліно, легше тобі? — співчутливо запитала бабуся.

— Так.

— В школу йдеш?— жуючи бутерброд, жбурнула питанням Каріна.

— Йду.

— Уроки повчила?

— Так.

— Ти вмієш говорити розлогими реченнями?

— Вмію.

— Добре, бачу. Іди вже. Тільки не проповідуй всяким Давидовим, Марченкам і Бернштейнам. Вчителька дзвонила. Казала ти там шуму наробила. Просила бесіду провести! Ото, провожу: говори по ділу, коли питають! Свої думки щодо всіх і вся держи при собі. 

— Добре, мамо! — Ліна відклала бутерброд, відсунула чашку. 

— Чого не їси? Не смакує?— здається мати намірилися вбити  питаннями.

— Запізнююсь. — заскочила зі стільця Ліна. Побігла в кімнату по рюкзак,  повернувшись, наспіх накинула пальто, всунула ноги в черевики. На прощання кинула:

— Гарного дня! 

Наташка тільки вийшла за ворота. 

— Привіт. — помахала рукою.— Ти сьогодні рано.

— Угу! — мугикнула Ліна.

Натка глянула на подругу. Одразу помітила  Лінину нервозність.

— Чого смикаєшся?

— Боюся іти в школу.

— Розумію. Повинна перейти це пекло. Ал обіцявся тебе захищати.

— Думаю, я занадто  нецікава, щоб морочитися цим.

— Ну ти й даєш? А позавчора мені здалося, що навіть дуже цікава. Давай, защіпай пальто і погнали!

Біля автобусної зупинки Ліна запропонувала:

— Давай підемо трохи іншим маршрутом. Бо булочки з кіоска так ароматно пахнуть…

—  Ага. Там завжди  Фрол з Марчиком тусуються! 

—  Я справді не хочу зустрітися з шкільними розбишаками! — призналася Ліна.

— Гаразд.

— Ехей! — почули вони позаду. — Ми хоч розбишаки, але не пропускаки! А ви — прогульниці! — Фрол і Марчик наздогнали дівчат і не пропустили можливості в'їдливо щипнути словами.