Розділ двадцятий

Ранкова тиша і монотонне цокотіння дощу по шибках дозволили Ліні виспатися і вилежатися. Наташка, як і вона, безсовісно прогулювала школу. 

— Ну як ти? Краще? 

— Краще.

— На новом месте наснился жених невесте?

— Спала, як вбита. А котра година?

— Одиннадцата.

— Ого! 

Ліна зістрибнула з дивану.

— Мої, напевно, ноги збили мене шукаючи.

— Ліно, ти в своєму репертуарі! Ага, бігли, спотикалися, шукали пропажу! Ніхто навіть і не дзвонив сюди! 

— Треба додому бігти!

— Заспокойся! Не панікуй! Підозрюю, що вони з похмілля й не розібрали,  що до чого і вважають, що ти пішла до школи. Зазвичай ти так робиш. 

— Так. Але вчора  я була не зовсім здорова.

— Це не завадило їм тебе вимучити!

Ліна зітхнула. Наташка її рідних не жалувала добрими словами.

— Натко! Піду-но я гляну, що там мої. Тривожно за них!

— В цьому вся ти, Лінко! Я з тобою!

Дівчата одягнулися, накинули куртки і почалапали до Дарченків.

Ворота навстіж — заходь хто хочеш. Мати не морочила собі голови аби закривати їх на клямку. Отже, десь пішла. Цікаво, чи пам'ятає про котел?

Хата закрита. Нікого немає. Ключ на місці.

— Бачиш,— Наташка гмикнула, заходячи за подругою в дім,— вони навіть не допетрали, що тебе не було.

Ліна розвела руками. Як знати, що трапилося вранці.

— Що робити будеш? — Наташка розуміла безглуздість запитання, але краще говорити, ніж перебувати у гнітючій мовчанці.

— Прибиратиму, розтоплю піч, щось їсти зготую. А потім уроки сяду вчити.

— Вражаюча перспектива.

— А що накажеш робити? 

— Не тупити!

— Що маєш на увазі? Лишити  залишки срачу, який мої розвели, на їхні голови?

— Я тобі за Берні. 

— Відколи ти в адвокати до Ала записалася? 

— Відтоді, як він поклав свою корону до ніг Снігової Королеви, яка живе по сусідству зі мною! 

— Давай-но, прогульничко, зробимо з моєї хатки королівський палац! 

Натка махнула рукою. Подругу не переконаєш пожаліти себе.

Виглянувши у вікно, Наташа побачила батьківську і дідову машину.

— О-о! Мої приїхали!  Ех, зараз щось буде! Он бабка Настя вилазить!Вибач, маю йти.

— Нічого страшного. Хіба що мама Шима може прочухана дати.

— Я не так часто прогулюю. Бережи себе!

Подруги обнялися.

— Спасибі за синє одіяло! — Ліна подумки дякувала Богові, що має через сусідку таку підтримку в житті.

— Приходь ще. Можна з Алюнчиком!

— Натко!

— Я біжу-біжу! Не тупи!—кричала Натка, махаючи на прощання рукою.

Ліна зайшла до своєї кімнати.  Згребла у велику купу шмаття, яке щедро витягали зі своїх пакетів бабуся і мама. Нічого ліпшого, аніж  скласти це у велику сумку не придумалось. Все таки це краще, ніж розкиданий по всій хаті одяг.

Прибравши лахи, своє ліжко та книги у своїй кімнаті, дівчина перейшла до вітальні. Навівши лад там, прийнялась розтоплювати піч. В дощову погоду піч пихтіла, як ковальський міх, бухала димом в очі. Промучившись добру годину, Ліна нарешті здолала опір і отримала результат у вигляді веселих вогняних язиків. 

— То що? Вперед вчитися! Історія, українська, алгебра, англійська! Зачекалися? Я вас швиденько вивчу!

Ліна метнулася по рюкзак. 

В цей час затілінькав телефон.

Ліна здивувалась.

— Хто о такій годині телефонує? Напевно, бавляться діти!

Телефон продовжував дзенькати.

Ліна зняла слухавку.

— Алло. Слухаю Вас.

— Ліно?

— Так. Слухаю. — голос затремтів. Впізнала. Зраділа.

— Це — Ал. Той, що Бернштейн. Ти як? Можеш говорити?

— Можу…— після паузи почув він.

***

Приборкати непокірні  думки Алові вдалося після години шиття.  Тепер можна було приступити до уроків. Ал вигріб з кутка свій рюкзак.  Розщіпнув його. На підручниках виблискував клаптик паперу,  списаний старостиним почерком. Великими буквами виблискував наказ: «Не тупи», далі йшов номер телефону Ліни Дарченко.

Інші настанови Ал не читав. Радів, хоч хтось на його стороні.

Потягнувся до мобільного. Там красувалося повідомлення від Фрола з побажаннями не пропускати, від Сипа— з запитанням, коли нарешті на мотоциклах гонки влаштують. Марчик запрошував потусити.

Тусовки, мотоцикли…

За вчорашній день він різко виріс з того. 

Ал швидко набрав номер Ліни на мобільному.

«Хай хоч всі гроші з'їсть на рахунку, лиш би голос її почути, взнати, що все добре». — гуркотіло в серці хлопця.

— Алло. Слухаю Вас.

— Ліно?— якось боязко вийшло це запитання.

— Так. Слухаю.

— Це — Ал. Той, що Бернштейн. Ти як? Можеш говорити?

— Можу…— після паузи почув він.

— Як ти себе почуваєш?

— Добре. 

Це «добре» було гірким, неприємним, вимушеним.

— Я прийду до тебе. Вийдеш прогулятися зі мною?

— Для чого?

— Нам потрібно поговорити.

— А є про що? Ти вчора побачив і, можливо, почув достатньо. Що тут ще говорити?

— Ми можемо поговорити про тебе, про мене. Познайомимося ближче.

Ал хотів сказати, про «нас». Ліна це «нас»  і «ми»  поки не приймала. 

— В яку сторону ближче?

До Ала дійшло, що вона боїться природніх  чоловічих бажань, які можуть зануртувати в ньому.

— З Богом твоїм познайомитися поближче хочу.— відповів хлопець.— Є одне питання до Нього, не знаю, як підступитися. Вийдеш?

— Ні. 

— Боїшся людської мови?

— Так.

— А ще чого?

Ліна мовчала.

— Себе боюся.— відповіла після затяжної паузи.

Алові сперло дух. Небайдужий він їй. Як не намагається втаємничити почуття, воно як парфуми: не видно де ті краплі аромату, а запах вловлюєш одразу. 

— Не бійся і не турбуйся! Твій Бог точно не дасть нам наробити дурниць! Я буду біля твоїх воріт о другій. 

— Добре.

Ліні поклала слухавку. Годинник показував п'ятнадцять хвилин по першій. Прийде. Він. Про що говорити з цим хлопцем — не знала. Єдине, що вирішила зробити — не дозволяти себе цілувати.