Розділ вісімнадцятий

Ліна плакала увесь вечір. Спочатку з Алом  під хвірткою власного дому, потім — у Наташки. Натка з Віталіком стали свідками їхнього побачення. Вірна подруга одразу зметикувала, що до чого і без запитань запросила всіх до себе.

Ал страшенно нервував. Розумів, що так наразі найкраще. Від чаювання відмовився. Його чекала розмова з батьками і купа ідіотських домашніх завдань. Віталік теж проявив  тактовність. Наплів якихось нісенітниць Натці, щоб пояснити, чому  раптом треба йти. На лиці читалося розчарування. Хлопчачі плани на вечір зірвалися неприємними обставинами.

— Від мене всім лише клопіт,— плакала Ліна, вкриваючи ноги синім одіялом. — Краще вмерти і нікому не робити неприємностей!

— Здуріла, чи що? — гримала на неї Натка.— Бачу, твоїм клепки повибивало! В тебе є я, мама Шима, твоя церква, християнський центр. Є ті, хто тебе люблять і приймають. А ще, тебе точно-преточно любить Ал. Він вреднотний хлопець, але не поганець. Буде тобі захист в школі. Ти казала, що Бог з тобою, що Він — сильний. То тепер де Він? Де? Де та сила? Якщо проповідуєш сильного Бога, то не будь слабачкою! Тим більше, що біля тебе сильний хлопець! Будь йому рівнею! 

Ліна слухала, кивала. 

— Лінко, чого твої розійшлися?— запитала обережно.

— Випили. Обоє.

— А привід? Твої ж ніби зареклися.

— Хто хоче випити, тому і привід не треба.

— Баба Варя дає жару! 

— Не те слово! Заміж зібралася!

Наташка зневажливо пирхнула.

— За москвича?

— Та ні, за нашенського. 

— То Каріна взнала?

— Напевно. Кричала, що бабка що-небудь придумає, аби хати на мене не переписувати.

— А бабка що?

— Що мати мною прикривається, щоб хату собі забрати, а мене здихатися!

— А мати що?

— Що вона про мене дбає, понавозила мені лахів заморських, а бабка з Москви дульку з маком.

— А бабка що?

— До сумки і давай витягати що там мені в Росії купила.

— А мати?

— Та теж посунула по пакунки.

— А ти?

— А я напилася ліків і молилася, щоб мене не чіпали.

— А вони чіпнули?

— Чіпнули.

— І що?

— Нічого доброго…

Ліна закрила обличчя руками. Соромно говорити про своїх. Боляче…

— Пішла в них на поводу? — Наташа кипіла, як борщ на печі.

— Поводу? П'яна жінка страшніша п'яного чоловіка. Довелося всі лахи переміряти, щоб зупинилися шафи перекидати та посуд бити!

— Ох, Лінко! А Берні що робив у тебе?

— Нічого! 

— Нічого? Ти не по погоді  одягнена, розпатлана в обіймах принца. Не кажи, що нічого не було! Цілувалися?

— Я своїх розборонила, спати вклала і вискочила світ за  очі.

— І що?

— Врізалася в Ала.

— А мені здалося, що це побачення, а не випадковість!

— Ти ж знаєш, що я дала обіцянку не йти за невіруючого.

— Лінко! Ти така швидка! Вже і заміж зібралася! — сплеснула в долоні Наташка.—  Раз на те пішло, то не діли людей, бо не знаєш, яка в кого віра. Не відкидай Ала, тому що він як ти кажеш, невіруючий! Ти ж його зовсім не знаєш! Тим більше яка в нього віра! А він до тебе всією душею!  

— Хтозна, що в тій душі.

—Ой, годі тобі! Хто він для тебе? Тільки чесно!

— Я не знаю…

— Вона ще й не знає! Після сьогоднішнього дня, я би сама на шию кинулася і розцілувала би! 

Ліна замовкла. Задумалась.

— Ладушки! Я іду вчити уроки. А ти подумай над моїми словами. Лишайся на ніч. Синє одіяло забере гризоти!

— Твої не проти? Що ти скажеш, як мене знову у вас побачать?

— Зломалася машина під Волновахою. Мої вернулися до діда з бабою. Тому не хандри! Подумай про красунчика. А я зателефоную і заспокою мого Вітасика.

Наташа пішла, погасивши світло. Ліна натягнула одіяло по самі вуха, скрутилися калачиком на дивані.

Справді, хіба тільки рідня може бути близькою? Наташа — рідніша матері. Ал. Вона би  хотіла поговорити з ним. Про них. Він — особливий. Це приваблювало, лякало, гріло душу. Вона йому подобається, але чи надовго, зважаючи на те, що він почув чи побачив?

Якби вона знала, що розлучиться з ним надовго, дозволила би собі зізнатися  в почуттях. 

***

Три години тому

— Арінко! Зачекай! — Сергій з'їхав по перилах аби наздогнати дівчину, яка намагалася чимпошвидше залишити остогиділу школу.

— Сип! Тобі чого?— роздратовано кинула Давидова.

—Кохання твого! — вкотре щиро зізнався Сипко. 

— Відв'яжись!

— А якщо не відв'яжусь, то що?

— Вб'ю тебе!— шипіла дівчина до надоїдливого залицяльника.

— Давай, спробуй! — Сип захопив її в обійми. 

— Пусти, придурок!— не кричала, лише шипіла Аріна.

Фрол і Марчик, які спустились на перший поверх таким же способом, що й Сип, зупинилися, спостерігаючи за парочкою.

— Справжня Санта-Барбара! — реготнув Альоша.

— Не те слово! — намагався вдавати байдужість Діма.

— Ой, поцілує! Диви-диви!

— Неподобство! Розійшлися! — Матвійка виросла, мов гриб після дощу.

Всі кинулися врізнобіч. 

— Аріно, залишся!— скомандувала суворо Матвійка.— А ви, хлопці, топайте!

— Не читайте мені моралей!— випускала отруту Давидова. Байдуже, хто перед нею. — З мене на сьогодні достатньо! Я нічого не робила! 

— І не треба нічого робити! Зосередься на навчанні. Маєш недобру славу. Не закріплюй її за собою. Є бруд, від якого тато не відмиє! — фізичка відкинула ввічливість.

— Погрожуєте?

— Констатую факт! — Матвійка блиснула очима.

— Добре. Я можу йти?— Аріна нервово закинула сумку на плече.

— Звісно.

Аріна влетіла в гардероб, вихопила своє пальто, вийняла з рукава шапку і шарф. Подруги злетілися тут як тут. Забачивши, як з поміж курток вилізла  голова здорованя Сипа,  так же швидко зникли з поля зору.

— Аріно! Я зроблю для тебе все, чого не попросиш! Тільки будь лише моєю!

Голос Сергія звучав якось страшно, приречено.

Дівчина відчула — він готовий на все ради неї.

— Маю багату уяву. Боюсь, в штанці наробиш від моїх бажань! — фиркнула Давидова.