Розділ п'ятнадцятий

Час йшов, вистукуючи секунди, хвилини. 

Сон Ліни, як рукою зняло. Вона ніби і відпускала Фреда, але слово за словом тримала його.

— Як мені тебе називати? — прошептала Ліна, коли він вкотре піднявся іти.

— Можеш Алом, можеш Фредом, а хочеш — Нарваним.

— Нарваним?

— Це довга історія, потім розкажу. — Фред почав смикатись.

— Напевно, я обтяжую тебе…— Ліна відчула, як він нервує.

— Я не проти такого тягаря! Спи! 

— Пообіцяй, що повернешся живим!

Фред аж закам'янів. От тобі й розмови! Ніхто не просив у нього такого! Він давно з тими, хто не розпускає жалісливих сентиментів. Там, де він працює, смерті потискаєш руку, бо вона незмінна супутниця життя.

Дивачка його Дарченко! Від Фреда була готова втікати світ за очі, від Ала не може відвести погляд, чіпляється за руки.

— Ти ж знаєш, що не ми господарі життя. — Берні  хотів сказати м'якше, вийшло різко.

— Знаю, — не здавалася Ліна. — Ти зізнався мені в почуттях.  Печатку поставив. Зізнання накладає відповідальність. Відповідальність породжує обережність.

Фред звів брови докупи.  В Ліні  прокинулася «маленька проповідниця» Він завжди сердився на неї за те, що ця правильність вмикається в дівчини в такі інтимні моменти їх відносин. Вона не знає  кривавих сторін життя, от і починає філософствувати. Це ж треба! Доросла жінка — як дитя мале! 

— Ліно! — розхвилювався чоловік.— Моє життя: піт, кров, біль. Я завжди цього хотів. Від того я «Нарваний», що ставлю обережність на мінімум ради порятунку людей! Думаєш, це безвідповідально?

— Безвідповідально зізнатися в почуттях і шукати смерті.  — Ліна ображалася на те, що він сприймає її маленькою дівчинкою, яка не бачила життя. Ще сильніше її ранило те, що він поривається лишити її саму. 

—  Безвідповідально не зізнаватися в почуттях і ховатися від того, хто був готовий за тебе померти! — відрізав їй Фред, нагадуючи про їхній розрив.

 Ліна від обурення стисла кулаки. Хотіла поговорити з коханням всього життя? Тримай, колюче і болюче щастя!

— Ти… — дівчина тицьнула Ала в ногу. — Так був готовий померти, що за тринадцять років не дав ніякої звістки про себе! 

— Це я не давав?!  Хіба не Святоша заховалася від мене й наказала Наташці ні слова не казати де вона і як вона?!  Хіба не ти просила передати, щоб я не шукав тебе?! 

 — Мене винуватиш?

— А треба?

—  Спробуй! 

— Спробую! — Ал нахилився до неї, заглянув в очі, взяв за підборідок.

— Принц Берні, ти…

— Ну давай, мала. Говори, що там надумала! 

— Відпусти мене!

— Здається це ти мене не хочеш відпускати!

— Пусти!

— І не подумаю, моя маленька проповіднице!

Розум кричав, що Лінина поведінка інфантильна, неправильна, примхлива. Їй  не хотілося його слухати. Вона була впевнена, що потім пошкодує, але слова все вилітали і вилітали, як сполохані птахи, яким не дозволили досхочу наїстися крихт. 

— Панянко, досить! Добалакаєшся!

— І  ти…

Фред  впився їй у губи поцілунком, забираючи тринадцятирічний біль.

Серце на мить завмерло. Тіло розм’якло, зробилося піддатливим.

Фред розірвав поцілунок.

— Боюсь, твоє тіло  іншої думки про чоловіка навпроти тебе! Навіть твій язик, Ліно!  

Дівчина важко дихала, намагаючись опанувати себе. 

— Ліно! Вибач, що перервав твоє красномовство!  Тепер ти послухай!  Я не шукав  твого кохання всі ці роки, бо мав на те причини. Я багато разів потискав смерті руку, але не ліз до неї в обійми. Я не беріг себе, але беріг тебе.  Це хіба не відповідальність? Хіба це не свідчить про серйозність мого вибору і ставлення до тебе? Я не відмовився від тебе. Замість того, щоб померти обом, ми могли жити. Життя – велике благо, Ліно! Його потрібно берегти! Однак, для того, щоб інші могли жити, часом необхідно, щоб хтось жертвував собою.  Якби завжди  був обережний та відповідальний, ти б опинилася не в м'якенькому ліжкові, а на столі в Олексія Івановича Фролова. 

—???

— В морзі. Фрола пам'ятаєш? 

Ліна кивнула. Фрол, як і його дружки, любив її зачіпати і дражнити «Святошею». Він був один з…

 —  Ліно! Давай не будемо сваритися! Твої губи стають пухкішими. Солодшими. Як і тоді, так і тепер я страшенно хочу тебе цілувати. Тому…Кхм… Будь ласка, поспи! В мене – справи! Я не буду довго. Перше правило пацієнта: постільний режим — вісімдесят відсотків одужання.

Ліна кивнула, відвернула голову.

От і маєш! Не встигла зустрітися з Алом, впізнати його, а вже вкралася сварка  і такий поцілунок, від якого горіло тіло й було страшенно соромно.

Фред дихав уривчасто. Злився на себе, на неї.

— Ображаєшся? Не подобається такий Александр Бернштейн?  Ладушки! Відпочивай! По поверненню я відвезу тебе туди, куди скажеш!

 Вже хотів просто розвернутися і піти. Страшенно не любив істерики. А така накльовувалася розпочатися з хвилини на хвилину.

Ліна мовчала  і хлипала.  Її вразило в Александрові все: вправні руки, тиха хода, грюкіт дверима, швидка реакція в надзвичайних ситуаціях, іронія й сарказм, безкомпромісність, впевненість і пристрасть. Він казав,  що боїться Бога, однак вона так і не змогла цього розгледіти. Де Бог у його житті, коли чоловік так цілує її?  А вона? Вона хіба краща за нього?  Хто вона? Свята чи Святоша? 

— Пробач! Мене переповнили емоції. – видихнула зболені слова дівчина.

— Боже! – вигукнув Фред. 

Найменше про що він думав минулу  добу — Лінині почуття і її  психологічний стан.  Звик до розподілу роботи. Зазвичай він витягав, видирав, вихоплював з лап смерті, копирсався в тілах, перевіряючи чи не вискочила  передчасно чиясь душа у пошукати дороги до раю чи пекла й перешкоджав їй йти кривими дорогами, акуратно закриваючи виходи. 

Догляд, почуття, емоції, переживання, настрої —  справа бойових побратимів. Для військового хірурга і таке  не проблема, але він не звик філософствувати та розважати пацієнтів. Він робив руками й говорив по суті, частіше, поглядом. Так не втрачався дорогоцінний час.