Розділ сьомий

Макіївка, Донецька область, 

 Україна, 

серпень 2014

— Пробач. — чоловік шпиганув укол в м'яке місце. Вприснута рідина обпікала все нутро Ліни, змушуючи організм працювати правильно. Судоми поступово проходили, свідомість поверталася. Лише зуби цокотіли, відбиваючи його ім'я.

— Ф-ф-р-р-е-е-д-д?

Здавалося це «д» ніяк не бажало зіскочити з тих багатостраждальних зубів. Може, краще вмерти, ніж терпіти його наругу чи то поміч?

— Бажаєш когось іншого?

Дівчина закрила очі. 

— Вода.

Очі розплющилися. Зіниці миттю звузилися.

Голос Фреда мав магічну владу приводити  до тями, а карі очиці чоловіка вп'ялись в Ліну так, щоб цим поглядом спопелити  її минуле, аби лишився тільки він. Невже вона божеволіє?

— Тут на тумбі вода і ліки. Вип'єш потім. Я би залюбки подивився, як ти з цим справишся, але виникли невідкладні справи. Вода і ліки. На кухні є ще булочки з сиром і вчора зварена кава. Якщо знайдеш сили! Все зрозуміло? Їсти привезу пізніше. На гостей не розраховував!

Дівчина кивнула. Сперечатися з небезпечним незнайомцем було марно. 

— Намагайся  думати про хороше. Це допоможе не втратити свідомість! Мене поруч не буде! — кожне слово відполіроване, продумане. — Цокотіння мине через п'ять-десять хвилин.  Температура спаде якраз. Судом вже ніби  немає...

Він повернувся до виходу. 

— Відвезіть мене додому! — зашепотіла Ліна навздогін Фредові.

 Їй було страшно. Він просто зрозумів у чому її проблема чи знав про неї? Вона його хіба знає? Бо він, здається…

Фред, не обертаючись, кинув:

— Що там вдома?  Робота? Робота — не вовк, в ліс не втече! Особливо зараз!

Слова Фреда кололи серце, так як його щетина  при дотику до її щоки вночі. Він весь такий колючий. Людина-їжак. Навіть не обертається, щоб поговорити по-людськи. Тим більше не дає їй зараз його роздивитися!

В Ліні десь з-під шкіри стала проступати давно забута впертість.

— Вам все смішки…Справді, мені треба бути вдома. ! Пустіть!

— В лікарню вже перехотілося? Чи може коханий вдома чекає?— Фред аж розвернувся до неї, блиснув очима.

Так колись дивився на Ліну Ал. Вона не забула. Вона всіх рівняла по ньому і ніхто не міг проникнути в її серце. А  Фред? Фред силою впихав себе в її життя. Навіщо?

— Бабуся.

Ліна зітхнула.  Незнайомцеві можна було зізнатися, що немає ніякого коханого, а після такої ночі не варто тепер його і шукати. 

— Серйозно? Ніхто, крім неї? Дивно! Хіба ти не..? — він закрив очі, проковтнув слюну.— Що бабуся? Звіт здати потрібно? — знову той недобрий блиск в очах, які здаються такими знайомими.

Ліну дивувало те, як людина, яка вчора запевняла, що боїться Бога може  з такою злістю? А може віра цього військового зводилася до того, щоб не добивати фізично. На емоційний стан вона, очевидно,  не поширюється.

— Інакше бабуся… Бабуся буде хвилюватися.  Дайте мені телефон! Мій телефон! — Ліна відмела думки про Фреда, як сміття. Від спілкування з ним не було радості, лише страх та дике бажання вищати.

Лице чоловіка перекосило від цього «бабуся». При слові «телефон» він почав реготати. Відкашлявшись, прохрипів:

— Пробач! Істерика — заразне діло. Телефон, кажеш? При тобі нічого не було! І ще, невже я, будучи злодієм, шив би тебе битих дві години ради того, щоб в тюрму загриміти? Де ж тобі про це подумати, коли всі думки зайняті розмірковуваннями як ти могла потрапити в лапи такого поганця!

Фред злився. Дівчина дивилася на нього, як на серійного вбивцю, насильника та не знати в якому поколінні, садиста. Якщо її розпирав страх, то його — неприхована лють.

— Ти хочеш до неї? — те, що в нього накипіло всередині, хлюпнуло окропом в душу дівчини, ошпарюючи болючі спогади. — Невже хочеш, щоб стара доглядала за тобою, приводила до тями, вдягала? А вона на таке здатна? Не всі люблять з онучками бавитися! Чи може тобі кортить секрети розказати, як з тобою мило бесідував у ванній? — він ще трохи й зійшов би на крик. 

«Господи! Невже він знає мою бабусю?» — думка, наче блискавка, спалахнула в змученій свідомості.

— Ті декілька годин, що я буду відсутній, подумай над моїми словами.  І ще, тебе обікрали. Макс та його хлопці шукають твої документи. Ти не проти, що я з тобою на «ти».  Бо ти все «викаєш». Аж незручно. Однак, після всього веселого між нами, мені ж можна так звертатися до тебе, Ліно Володимирівно? 

«З таким чолов'ягою  краще бути при свідомості й здоровому глузді» — знову блиснуло в голові дівчини.

Фред зробив чотири кроки — і  стояв вже біля неї.  Тіло дівчини покрилося сиротами. Схилившись, Фред прошепотів на вушко:

— Моя доросла дівчинко! Є речі, про які бабусям не варто знати.

Його гаряче дихання обпікало шкіру, випалювало його ім'я, мов татуювання. Він закарбовував себе в її очах, її пам'яті. 

— Якщо тобі покращало настільки, щоб сваритися зі мною, то може  одягнешся сама? — кинув  наостанок, відхиляючись, наче віддираючи себе від неї.— Одяг біля води. Андерстенд?

Ліна кивнула.

— Ще щось?

— Дайте свій мобільний. Ви ж таку річ маєте! Мені треба попередити бабусю…

— Щоб в неї стався інсульт, інфаркт і трагічна смерть? — губи чоловіка скривила посмішка. —Я над цим подумаю! А ти, красуне, припини істерити! Мені пора! До речі, в морг. 

Знову безшумна хода й грюкання дверима.

Фред лякав і приваблював Ліну.  Її огорнув трепет. Стільки років вона леліяла спогади про Александра Бернштейна, ради щемливого першого кохання відмовилася від вдалої пропозиції заміжжя і навіть наважилася після тринадцяти років розлуки шукати зустрічі з ним! А що тепер? В  думках стукотить лиш страхітливе «Фред». Кожен шов на ній тепер носить ім’я рятівника, який так схожий … Схожий на Бернштейнів!

Ліна  з десятої спроби ледве піднялася.  Роззирнулася. На стільці ледала стопка акуратно складеного жіночого одягу. Зверху лежав гребінець і прокладки.