Розділ п'ятий

Макіївка, Донецька область,

 Україна 

вересень 2001

— Ніхто не забутий, ніщо не забуте, Святошо! – привітався з Ліною Альоша Фролов, шукаючи очима свою компанію для вистоювання трьохчасової шкільної лінійки. Одинадцятий клас, влаштовувати  всілякі витівки потрібно обережно. Ось сам директор звертається з нотаціями. 

— З першим вересня, зазнаєчко наша! – Діма Марченко піддакнув Фролові, протискаючись до першої красуні школи Аріни Давидової.

— Святоша, Святоша! – пішов шепіт й смішок по рядах.

Ліна зробила вигляд, що це її не стосується. Так було простіше: жити, вчитися, спілкуватися. Вона надіялася, що  інцидент  з Новими Заповітами зітреться, як бруд з вікон. Колективна пам’ять доводила протилежне. 

Наташа Шимонова,  її подруга й староста гордовитого 11-А, втихомирювала своїх однокласників.

— Фрол, ще одне слово за «Святошу» – до дєріка за вуха потяну.  

— Хой-хой! — відгризнувся  Альошка. – Берні, чув, Натка в заступниці Святошкині записалася!

— Хой? — Бернштейн  блиснув карими очима. – Занадто сіра пташка для таких почестей! 

— Ал, я не поняв. – Фролов смикнув плечима. Він не завжди розумів тонкі натяки Берні. Це вміння давнього друга  його і сердило, і захоплювало.

— Просто облиште дівчину в спокої і займайтеся своїми справами. — Ал підморгнув Ліні, яка інстинктивно шукала очима того, хто врятував її від «святої» розправи того травневого дня.

— Не в'їхав? Ти шо, влітку  таки того зробив? Тільки не кажи, що з Святошею? 

Ал зиркнув на друга. В погляді читалося:  «Чого вчепився?»

— Я розумію, справа важлива для хлопчачого організму…

Права брова  Ала вигнулась дугою.

— Хей!  Реально? З нею? Хлопці це  просто бомба-ракета! — не вгавав Альоша.

—  Фрол! Тобі все того хочеться! Не бушуй! Директор з промовою до нього, а він…! 

Берні дав другові легкого стусана. Розмова відверто дратувала, однак за вчинення галасу на шкільній лінійці батько по голівці не погладить. Мати теж навряд чи зрозуміє, чому він так розійшовся через якусь там Святошу.  

— Та ти чого? Вже і запитати не можна! — буркнув Фрол,  відштовхнувши друга.

— Можна, але некорисно. — відрізав Ал. 

Розмова  про Святошу в перший же навчальний день  його схвилювала. 

Влітку він часто розмірковував, чим його вразила дивакувата дівчина. Єдиним поясненням, яке мало хоч якусь щіпку здорового глузду, зводилося до того, що вона занадто захоплена ідеями, викладеними в маленькій чорненькій книжечці з дрібненьким шрифтом,  яку називала Словом Божим! Дівчина була готова за них постраждати! Таких дивачок ще потрібно було пошукати! Але які очі в тієї Святоші!  Напевно, Бог вклав у них красу небесної блакиті.

— Дивись мені,   брате, не шукай Попелюшки на свою голову!  – Дімка посміхнувся, показавши ряд білосніжних зубів. 

— Йому світить лише Арінка.  –  бовкнув Фрол.

Давидова багатозначно глянула на Ала, провела рукою по рудих закручених пасмах, відкинувши їх назад. Бешкетливо зачепила великі кільця сережок, спокусливо торкнулася золотого ланцюжка на шиї, та хвилину перебирала його, демонструючи французький манікюр на випещених нігтиках.

— Дивись, вже і красується! — влучно вистрелив висловом Артур Морозов.

— А їй без того не можна! — іронізував Фролов.

Ал не чув друзів, не помітив Арінчиних старань, бо дивився на дівчину, з якою читав  Ремарка на гойдалках біля дитячого садочка.

***

Шкільні будні затягували у вир рутини: уроки, перерви, «вікна» між заняттями. Святом у школі були новенькі.

Одним із таких «новеньких» виявився Сергій Сипко. Він приєднався до їхнього класу в середині вересня. Його батьки колесили по всіх світах, тягаючи за собою дітей. Врешті-решт, доля закинула їх до рідного міста й Сергій повернувся до навчання в школу, де колись закінчив початкові класи. 

— Сєрик, наш Сєрик! Сипко! Си-и-ип! — радісно закричав  на весь клас Бернштейн, коли взнав про таку подію. Він радів поверненню свого першого шкільного друга. 

— Ал, дружище, — Сергій, який скидався на братів Кличків, міцно поплескав Бернштейна по плечу. – Ти ще Бернацьким чи Берніченком не став? 

«Сип», як величали Сергія  його друзі, завжди відпускав націоналістичні жарти в бік Ала чи Нати за їхні «ненашенські» прізвища. Батьки Сипа були з «активних». Проте всі боялися називати їх «бандерівцями». Мати справу з приближеними до «золотого коритця» ніхто не хотів.  Лише Ал міг дозволити собі побесідувати з хлопцем щодо питань дискримінації за расовою, етнічною чи релігійною ознакою. Його батьки впливали на те, чи будуть живі й здорові ті, хто занадто нахабно веде себе біля коштовної посудини.

Сергій змалечку був з тих, хто не поважав правила. В царстві ж Ала панував закон і порядок. Був лише один виняток – Святоша.

— А ти непогано тут зажив! – похвала і прихована заздрість звучали в словах Сипа після першого місяця навчання. – Справжній принц! Борець за добро і справедливість, чи як там про тебе кажуть?