Розділ другий

— Дихай! – грубий чоловічий голос наказав Ліні жити. – Ось так потрібно: вдих-видих, вдих-видих! Ну ж бо, давай! Дихай!

Здавалося армія голок кинулися в атаку на виснажене дівоче тіло. Ліну трусило, ломило, викручувало. Голки безжально кололи в серце, протикали нерви, випускали останні сили із бідолашної дівчини. У вухах стояв дзенькіт. Ліні марилося, що вона перетворилася на велетенський дзвін, в який без зупину калатають, щоб закликати на поминальну службу…

Поминати. Помирати.

— Я сказав тобі: дихай!

Очі дівчини широко відкрилися, коли чоловік увіткнув в неї щось гостре. Через благодатний отвір армія голок вилетіла назовні. Дзенькіт змінився дивним булькотінням, а потім — тиша.

— Ну що, мала, легше дихати?

Ліна закрила очі на знак згоди.

 — Не вимикаємося, Ліно! Відкриваємо очі, дивимось на мене!

Іменний наказ, краще всіх слів і маніпуляцій змусив дівчину послухатися голосу. Дихання вирівнювалося. Свідомість поверталася, а разом з нею  спогади про «тиху радість».  Невже це…

Очі широко відкрились. Над нею нависав незнайомець!

Вона намагалася вимовити бодай слово. З горла вирвався лише булькіт.

— Так, молодице! Слава Богу! Жити будеш!

Ліна нарешті змогла сфокусуватися на тому, хто говорив.

Високий, міцний чоловік у військовій формі схилився над її худорлявим тілом, намагаючись роздивитися душу. Крім душі, вважала Ліна, в ній більше ніякої цінності немає. Хіба що фантазія!

Фантазія зробила молоду вчительку чарівницею. Всі класи любили ходити до неї на уроки історії. То якийсь конкурс влаштує, то виставу зробить, то пісень вкраїнських заспіває. Чого тільки коштувала імпровізована подорож на Січ та козацька кухня, яку вона організувала з восьмим «Б»! Маленький клас перетворився на справжню фортецю, в середині якої вирувало життя! Про олімпіади і конкурси годі було й говорити! Вона мала чимало нагород. В професійному плані життя вирувало барвами.

З особистим все було складніше. Особливо з чоловіками. Надособливо  – з охоронцями правопорядку та  військовими…

Бог бачив, Ліна не хотіла кричати, але страх перед незнайомцем, доповнений  багатою  уявою, малював картини тортур, зґвалтування і вбивства. Ось Катю Іванову, їхню хімічку-практикантку,  знайшли мертвою в шкільному саду. І чого вона полізла туди, як на територію зайшли військові? Чиї вони? Біда знає! Тепер ні школи, ні саду, ні Каті…

Директрисі обіцяли, що до вересня все вирішиться: все закінчиться, навчальний заклад запрацює. Її переконували, що лиш на літо приміщення школи використовуватимуть як гуртожиток для повстанців. Це ж для блага молодої республіки!

А що закінчиться, якщо почалася війна? Молода республіка обстрілює школи, захоплює університетські приміщення, риє на їх території рови й перетворює на укріплені райони, тренувальні майданчики та військові бази.  З цього витікає  лиш один висновок: вони не до першого дзвоника  готуються! Дрижання землі, чорні хмари диму над містом красномовно свідчило, що такі думки  аж ніяк не безпідставні! Можливо, хтось у тому всьому вбачає майбутнє благо,  тільки шлях до того добра  буде всіяний не однією такою замордованою  Катею. Оцінюючи ситуацію,  надії залишалося дедалі менше, а страху прибувало все більше. Він породжував плач, стогін, крик розпачу.

 Ліна кричала до хрипоти.  Чоловік  продовжував висіти над нею і розрізати її одяг. Лив щось липке на живіт. Від цього нестерпно пекло. Ліна ж, зірвавши голос, шептала:

— Не ґвалтуйте мене! Ради Бога!

Чоловік не реагував. Щось робив із тілом.

— Остан-н-ній штрих! Готово! Не кричи! Як заживуть шви, може і побесідуємо у тіснішому колі!  

Він різко підвівся і вийшов, повернувшись через мить із простинею і  пляшкою води.  Він вкрив  її гаряче тіло, трохи змочив шматок марлі  і приклав до її пересохлих губ.

— Як же я ненавиджу істерики! А ще — я зараз страшенно голодний і змучений! Знаєш скільки таких як ти через мене пройшло?  І так з року в рік! Не істери! Спи, мала! Завтра поговоримо!

— Пе-ре-й-ш-ло? — прохрипіла Ліна.

— Ага! Ми тобі не заподіяли шкоди! Просто врятували життя!

— Чому?

— Мій робочий день закінчено. Завтра вихідний. Всі «чому» давай лишимо до ранку.

Чоловік розвернувся, вийшов безшумно, на прощання грюкнувши дверима.

…Темрява і тиша. Ліна намагалася аналізувати, скласти докупи  жахливий пазл, в якому вона займала центральну позицію. Це їй ніяк не вдавалося.  Як вона потрапила до цього чоловіка і що він з нею зробив – питання, на які вона не почула адекватної для неї відповіді.  Вона вирішила не вставати, а прислухатися до звуків навколо. Можливо хоч якийсь орієнтир, де вона знаходиться і що відбувається

Земля здригалася, бряжчали ворота. Десь недалеко собаки підняли скажене виття в такт брязкотінню. Чимось тяжким вдаряли останнім часом по Донецькому аеропорту. Це по-особливому відчувалося, коли знаходишся десь на Гвардійці. З цього району Макіївки до аеропорту близько. Колись від її батьківського дому до летовища було навпростець якихось кілометрів п'ятнадцять чи двадцять…