Розділ перший

Макїївка, Донецька область,

 Україна

Серпень 2014

Автобус під’їжджав до Чайкінського кільця. Це звичний для багатьох макіївчан маршрут на роботу й з роботи.  Посеред шляху розфарбовані кольорами російського прапора стояли бетонні брили з багряним написом: «Блокпост».

Сонце, здається, розплавило все на світі: повітря, асфальт, автобус, здоровий глузд у людей. Лише стіна стояла непорушно, розділяючи життя на «до» і «тепер»

Дивлячись у вікно маршрутки, Ліна думала про чоловіків у військовій формі. Вартові на блокпості міцно притискали до грудей зброю і пильно вдивлялися в машини, вантажівки та автобуси. 

 «Я їх боюсь. Цікаво, вони можуть відчувати рівень страху в людині?…» — подумала Ліна, закриваючи очі. Спека, втома і напруга схиляли до сну. Скрізь дрімоту дівчина чітко почула голос: «Прагну!»

— Ната, ти хочеш пити? — ледве відкривши очі, запитала Ліна у подруги.

— Ні, ні! Я щойно попила. Тобі примарилося,— мляво відповіла вона.

Маршрутка різко загальмувала. Зупинили. До водія підійшов молодий чоловік. Днрівець. Наказав показати документи. Пасажири почали притискати до себе  речі. Дівчата на сусідніх сидіннях знімали каблучки і клали їх в бокові кармани сумочок.

Інший із вартових  блокпосту заскочив у маршрутку і пішов по салону. Зупинившись біля третього ряду, він звернувся до людей:

— Люди добрі! Я розумію, що ви боїтеся. Але ваші страхи марні! Ми не стоїмо тут, щоб вбивати марних громадян. Це заливає вам у вуха пропаганда київських фашистів. Ми не хочемо, щоб тут панували бандерівці й прислужники гнилого Заходу. Хіба ми всі натерпілися від них? У нас зараз є потреба — питна вода. Самі ж бачите, яка спека стоїть надворі. Хлопці дуже  витратилися на воду. Ми прагнемо! Чи не могли б ви нам будь-яким способом допомогти?

Літні жінки на передніх місцях засовалися і, лиш глибоко зітхаючи, висловлювали своє невдоволення  озброєним прохачами. Якесь дитя з георгіївською стрічкою підскочило з місця і протягнуло днрівцю свою пляшку з водою. Мама різко смикнула хлопчика. Чоловік нахилився до малого і поплескав малого по плечу:

— Ти будеш добрим воїном! А поки тобі самому потрібні сили! Бережи водичку,  пий саменький!

Молодій мамі сказав:

— Ви добре виховали сина… Дякую. Я не можу забрати воду у дитини.

Військовий повернувся до виходу. Водій насмілився запитати:

—  Чи ми можемо вже їхати?

Пасажири маршрутки ледве дихали. Страх слизькими щупальцями стискав горло, залазив під шкіру.  Чого очікувати від цих благодійників? 

— Звісно! – сказав з відразою днрівець.

Військовий вийшов з автобуса. Махнув рукою, даючи дозвіл продовжувати рух.

Водій  підскочив на своєму сидінні, завів мотор, натиснув на газ і помчав у сторону Донецька.  Багатозначне «звісно» дихало в спину. Стати мішенню для чиїхось жорстоких розваг він не бажав. Вдома чекали.

— Стійте! Зупиніться! — вигукнула Ліна.

— Дівчино,  чого лементуєш?! — гнівалася якась жінка позаду. — Смерті нашої хочеш?

—Звісно,  хоче! — вкусив словом хтось із задніх рядів.

Водій і собі відгризнувся:

— Чого  не виходила, коли зупинили? Мені бракувало лиш стояти у пробці на блокпості! Чи розстрілу шукаєш?!  Ну що тобі до того? Звісно, нічого! Немає ким цінувати! На наступній вийдеш! Кому кортить керувати – беріть і рулюйте! Хоч і в самісіньке пекло!

— Ліно! Шшш!— цитьнула подрузі Наташа,— ти чому людей лякаєш? Сидімо тихо!

— Пробач, Натко! У мене ж ціла пляшка води!

— Ну ти й кадр! — шепотіла Наташа. – Заспокойся і поміркуй вчительськими мізками! Цим капосникам і не таку воду привезуть, а ми з тобою роботу втратимо через них! Бачиш, якої каші заварили! Буде нам лихо від цього ДНР, а ти їм води хочеш дати! Здуріла чи що?

— Але ...!

Наташа приклала палець до губ, даючи знак мовчати і не накликати на їхні голови біди.

П'ять хвилин, які маршрутка мчала до наступної зупинки, в салоні хлюпотіла тиша.

— Ната, зупинка МІСІ. Мені виходити.  Бережи тебе Бог!  — нахилившись до подруги тихенько сказала Ліна.

— І тобі того ж!  Не роби дурниць! — відповіла Наташа.

Лише Ліна вийшла на зупинці.

Все стало пливти перед очима. Сміх, паніка, шепіт Нати, слова днрівця і хлюпіт води злилися у пронизливий крик, що змінився гулом. Здавалося, що земля втікає з-під ніг… І ось — втекла.