Частина Шоста: Вистачає...

41

Перше, що я відчув - страх, який розносився по моїм венам. Той самий кабінет в будинку Інфейна заставив мене боятися до самої смерті. Яка б була радість якби це був передсмертний сон. Всі спогади вернулися в мить, моя рука тріпотіла тримаючи комп'ютерну мишку. Очі розбігалися шукаючи виходу. В голові немовби включився телевізор, де крутилося одне відео яке тривало декілька секунд. То саме відео де кристал було знищено. Що знову? В якийсь момент я знову оглянувся, все це справжнє. Йшов час, я не відкривав очей тримаючи в кулаках волосся. Робочий день підходив до кінця. Сем жодного разу не навідав мене, можливо він не на роботі? Чому все починається із цього кабінету? Страшніше за все було відкрити очі й знову побачити кімнату. Ще страшніше вийти з неї. Основне, що доходило до мене - звідси виходу немає. Дійшовши до дверей, рука яку трусило неначе пральну машину, з легкістю відкрила двері. Одним оком глянувши на коридор, мертва тиша нагнітала дивну атмосферу. Зайти в ліфт було ще тяжкіше, а ніж воно думалось. Мною вже рухало бажання покинути цей будинок. Ще один світ в якому я жив був фальшивий... Двері відчинилися. Будинок був пустий, оскільки в мене робочий час закінчувався набагато пізніше за всіх. З легкістю вийшовши з будинку. Охоронці вже і не звертали увагу, на тощо я в який раз покидаю цей будинок. Без сумнівів Емілія мене зрозуміє. На щастя, в пам'яті лишилися спогади про її підвал. Я не спішив, щоб знайти час для роздумів. Давно не відчував цієї ненависті до інфейну. Олівер не так сильно винен у цьому, як кристал який ним заволодів. Сил думати над всім не було. Знову прислужники інфейну, добивали вже мертві тіла людей. Одна деталь відрубала здорове мислення. Підвалу не існує. Замість сходинок в низ, сірий бетон. Тримаючи спокій, я звернув в сусідню вулицю, яка вела до мого будинку. Не існує Емілії чи її підвалу? На це питання ніхто мені не відповість. Хіба що тільки Олівер, який все знає. Мені не було чого втрачати. В мене не було минулого, висновок прийшов від того, що в моїй пам'яті не існує минулого. Не існує вчора, місяць тому, рік. Існувало тільки сьогодні. Вперше за весь час на роботі, Сем не заглянув до мене на каву або ж щось запитати. В моїй пам'яті існує лише час коли я пробудився зі страхом від кімнати. Натомість мого будинку, стояв музичний магазин. Підвал не так лякав, як не існування свого житлового будинку. Точніше якщо він існує, то моя пам'ять ніяк не підкаже де він. Яке б не було насильне бажання згадати навіть вчора, пам'ять показувала надпис "Немає файлів". Вмістившись на землю, все що сталося за останню годину, й те забулося. Прийти в себе в себе було доволі тяжко, або ж навіть скоріш неможливо. Не факт, якщо пропав її будинок, то пропала і вона з бази даних про жителів. Відпустивши всі емоції, лице моє вже блідло. Охоронці вже над дивно дивилися на мене. З такою підозрою можна дивитися тільки на зрадника системи: "Дурна голова забула телефон". Ліфт нагадав мені початок цього всього. Одне з цікавих питань було те, чому я завжди прокидаюсь в кабінеті. Та на диво, там я міг заглянути у свої спогади про минуле. Без її фамілії в мене жодних надій її найти. У двері постукали: "Ти ще не пішов? Я просто заснув на робочому столі", - як для тих версій світу, Олівер був занадто добрий і ввічливий - "Я просто змучений та йти кудись не було сил. До речі, хочу звільнитися...". Повільними кроками я покинув будинок. Тепер я практично вільний, у світі де воля це гірше, а ніж рабство. Вулиці нагадували темні коридори, в кутах якої чекала смерть заради виживання того вбивці. Останнє де я міг знайти хоча б щось. Той самий склад, де переховувалась Емілія в банді. Ступивши на їхню території, мене враз чекала смерть. Хто я, їх не буде цікавити. Мої органи стануть тільки заробітком для них. Мене смерть не лякала, в мене є так зване безсмертя. Прокидатися в кабінеті було вже звичною справою. Особисто я став схожий на одних із цих безхатніх людей. Без будинку, роботи я загину від природної смерті, або ж від банди цих вулиць. Краще мені померти на волі, а ніж в ілюзії брехні та рабства. Переступивши їхню територію, до мене вийшов Бен з пістолетом в руках: "Бачу ти помилився дорогою?", - "Емілія тут?", - "Чорт ти? Яка до чорта Емілія? Вибач, але бачу друже, ти помилився дорогою. Даю тобі десять секунд, щоб я не бачив тут твоєї душі!". Більше мені немає куди податися. Ризикувати й вертатися до Олівера, було настільки безглуздо, як вірити в щось краще, тоді коли ти не пам'ятаєш вчорашній день. Відчути повільну смерть знову, заради того, щоб прокинутися знову в кабінеті - немає сенсу. Тікати від чогось, шукати щось теж немає сенсу. Куди не тікай, що не роби, стіни кабінету це єдине, що побачу попробувавши щось змінити. Одне, що вже і так зрозуміло. Олівер все знає, але ніколи він не відкриє мені правди, яка все так потрібна, щоб відпочити від цієї біганини у пошуках виходу. 

42

В черговий раз на мене нападав смуток. Загубившись серед вулиць, вуха різали постріли пістолета. За кутом, після пострілів пролунав чоловічий голос: "Копи завжди лізуть не у свої справи". Дурний закон, який не дозволяв убивати поліцію, бо рахується що ти пішов проти влади, ставши її зрадником. Поліція і керівник корпорації вищі люди. Той хто б попав в мій світ вперше, був наляканий та розгублений від не зрозумілості подій. Але все ж я бачив початок всього, коли з ілюзії добра все переросло в цей хаос. Я старався не слухати світ навкруг себе. Тихий голос який лунав за спиною, пронизував чимось тяжким, що викликало бажання повернутися. Чиясь рука торкнулася мого плеча: "Не час зараз, щоб гуляти в самоті". Декілька хвилин назад остання частинка надії, зникла. Лице Сема і його рука на моєму плечі, підняла мою надію на рівень неба: "Добре, що я тебе зустрів. Пішли вже разом додому". В ньому щось змінилося. Не міг добре зрозуміти що, але він змінився. Ми без жодного слова, дійшли за два квартали від місця де був старий наш будинок. Мій мозок перед будинок відключився на декілька секунди. Той самий який мав стояти там, стояв тут. Який шанс, що так само не з Емілією. Якби Сем мене не знайшов, я б помер. А найти ще й Емілію, у цьому доволі жорсткому світі, шанс над мізерний. Секунда і я вже сидів на дивані.