Частина Третя:Я практично зміг все...

23

Темрява... Холодний потік вітру пробивався крізь шкіру. Сморід трупів різав носа, а моя спина торкалася стіни. Піднявшись на ноги, я старався доторкатися стіни щоб кудись вийти. Ехо моїх кроків, доходило далеко в темряву. Куди мене переніс Олівер? Невже ця ситуація з смертю Марти, погіршила ситуацію в майбутньому. Основне це зараз - моє місце знаходження. Крок за кроком, я відчував як синіють віл холоду мої губи, а пальці твердіють. Жодного звуку крім моїх рухів, нізвідки не доходило. Через якийсь два три десяток кроків, в очі впало світло з поверхні. Ось воно що, я знаходився в метро, тільки в цьому метро жодної людини, а по дорозі жодного поїзда. Зненацька мене застало дике скавуліня, та спокійне гарчання чогось з темного кута. Без жодних вагань я побіг на зовню. Крізь моє хотіння жити я біг не дивлячись холод який ламав кістки. Вкрите хмарами небо, тільки сніг який так і падав на зруйновані вщент будинки. Жодної живої душі посеред снігової пустелі. Пастка із купи снігу, сповільнила мене. Падати лицем в сніг було вже не так страшно, як те що то чудовисько бігло за мною. На деякий час настигла тиша, мій одяг доволі промок:тонкий светр, джинси - навіть вони дали пекельну біль від холоду. Місію провалено, й вмирати не сильно хочеться. Мотивація вижити вища за мої фізичні здібності. Що я паралізований, зможу зробити в подальшому розвитку подій. Найгірше в тому що я можу вернутися, це відчутя болі перед смертю. Чому я так швидко сприянняв свою смерть? Встаємо, ні, я не помру як слабкий духом, занадто я багато пережив щоб так вмирати. Наші погляди зустрілися, його зуби так і чекали м'яса з мого тіла. Очі так і говорили про відсутність в нього якигось розумових здібностей, для нього я тільки здобич - тварині інстинкти так і брали верх. Його кігті залиши непоганий поріз на руці, рана не мало стікала кров'ю, здається кров робила його ще дичішим, а ніж він був: "Пригнись!". Його голова розлетілася на шматки. 

-Ти доволі бачу сильний, щоб витримати конкуренцію в бою проти нього - хтось говорив позаду мене, доки я лежав мертвим рухом - що ти робиш в таку холодінь в такому одязі? 

-Я... - а що я, це вперше на що я не зміг придумати відповідь 

-Гаразд, бачу ти сильно замерз, тут за декілька хвилин ходьби мій будинок, давай потягну тебе, раз не можеш сам. 

Тягнути мене по снігу, була не краща ідея, але ж краще смерті там. Здається це світ після вторгення, але не мало часу тут пройшло, щоб світ став таким. Всередині було доволі тепло, його добра душа дала мені теплий одяг, після чого він знову заговорив до мене. 

-Тепер поясни мені, що ти робив ззовні в такому одязі, головне як ти вижив? 

-Розкажу не повіриш - тепер мені доветься розказувати. Декілька десятків хвилин я розказував йому свою кляту історію подорожі, здається він не сильно повірив, але я сказав правду

-Звісно в це тяжко повірити, ну але судячи з того, що ти знаєш що сталося рік тому, та якось опинився в такому старому одязі тут, тоді повірю 

-Рік тому? - куда ж ти мене закинув Олівере, на ще двльше в минуле

-Так саме рік тому, ця кримезна чортівня блукала землею, руйнуючи все на своєму шляху, створюючи хаос

-Якщо я правильно зрозумів зараз зима? І куда поділася та чортівня? 

-Так, зима тут доволі тяжка. Сонце рідко коли виглядає, тому і холодно, але скоро настане весна. А що до тої чортівні, вона зникла тиждень назад, за декілька кілометрів від будинку. Просто зникла за порталом, тому я і повірив тобі

-Мені треба до Баоласу, там є кристал на який здається немає надії, але ж думаю він поможе

-В який раз? - не він так один думає, послухавши мою історію - місяць тому я був на Баоласі, там нічого живого, будинок зрівняний із землею. Той обійшов кожнісеньку точку землі, здається із живих тільки я... Ну тепер і ти

-Якщо хочеш померти тут, тоді тут і залишайся - він засміявся

-Ти знаєш де ми? Глянь у вікно, ти в Лондоні дурню. Допливеш туди власноруч? Того і кажу що варто тобі виспатися, щоб завтра нормально все роздумати. 

Яке відпочити, відпочину вже на тому світі, якщо він і є. А зараз часу на відпочинок немає, що до моїх підозрів до часу "Чому час досі не зройнувався?". З кожним разом коли все повторюється, час якимсь чином вертається назад, до того я міняю часові події. Якщо добре подумати, то за ці сотні раз які я вертався, нічого я змінити не міг, тоді час і зараз не дасть мені, що небудь зробити. Можливо не проблема у тому що не дає час, можливо це мене не туди кідає. До чого я веду - якщо я змінив тут час, в них тут минуле настане, а мене кидає в іншу реальність, де там я нічого не міняв, але щось там інше. Тоді який сенс зараз цього всього, я просто подорожую, в пусту тратючи свій час - тільки його в мене незакінчено... 

-Нездавалося тобі, що це дурна гра якогось навіженого? 

-Не спиш? Воно і зрозуміло, а за ці слова за гру, можливо ти і правий

-Глянь, якщо ти так важливий для цього всього, але змінити нічого не можеш, то й справді який сенс гри? Померти не можеш, виграти не можеш, щоб не робив, прокидаєшся в одному місці

-Ех... Правда цього всього тяжка, скільки ненавіюй собі цієї ілюзії, що все буде добре - добре не буде, ось така жорстока правда друже...

Благання про допомогу із зовні, не зразу дійшла до нас, як тільки ми вибігли з будинку, окривавлене тіло дитини лежало праворуч жінки, яка відбивалася від чужинця. Без всяких вагань Ділан зробив постріл, тільки вернути ту дитину вже не можливо. Встигли ми б на хвилину швидше, таких би жертв не було. Жінка на колінах підповзла до сина, взявши його роздерте тіло на руки, вона кричала від болі: "ЧОМУ!? ЧОМУ ВІН, А НЕ Я!?". Її погляд переніся на рушницю Ділана, її шоковий стан начхав на нас, вона старалася вирвати рушницю з рук: "Дай мені цю кляту рушницю, я загою цю рану!". Вона була готова пустити кулю собі в голову, як не як її не врятуєш від болю, але дати їй себе погубити ми не можемо. Ділан пропустив удар між ноги, через що вона забрала рушницю, один рух її руки і пролунав вистріл. Її бездиханне тіло відалося землі, Ділан опустив голову.