Розділ 26

Біля старого вогнища сперечалися двоє.

Марек почув їх раніше, ніж побачив. Один говорив тихо, але без зупинки. Другий раз у раз відповідав коротким сердитим словом, від якого розмова починалася спочатку.

За каменем виявилися Левін та Іво.

Старший склав біля себе згорнуту тканину й невеликий мішок. Лук лежав на колінах. Іво стояв над ним, тримаючи кухоль. Звичної сітки на плечі не було, зате куртка на лікті порвалася.

Левін першим підняв очі.

— І цей живий. Сідай, якщо не по роботу.

Марек лишився з іншого боку згаслого вогнища. Поставив спис так, щоб не заважав виходу.

— Орда тут немає?

— Тут його немає, — відказав Іво. — А тобі чого?

— Хотів знати, перш ніж сяду.

Левін посунув свій мішок. Марек сів на плаский край. Їжі не діставав: люди саме сварилися, і запрошувати їх до власного сніданку здавалося передчасним.

Іво повернувся до старшого.

— Зараз підеш — що, я сам понесу?

— Не неси.

— Тоді все там лишиться.

— Моє вже тут.

Левін поклав долоню на тканину. На зовнішньому краї в ній біліли широкі потерті смуги. Колись її підвішували між жердинами: вздовж краю ще трималися короткі зав'язки.

— Це прикриття, — сказав Іво.

— Я пам'ятаю, що купив.

— Для загону.

— За плату.

Іво зі стуком поставив кухоль на камінь.

— Він розрахується, як закінчимо.

Левін відкинувся до стіни. Коротко засміявся, більше носом, ніж ротом.

— Ми вже стільки разів майже закінчили. Я за ці гроші встиг би зістаріти двічі.

Левін відклав лук і піднявся, перекинув тканину через плече. Вага змінила обличчя: він стиснув губи, дочекався, поки край перестане зісковзувати. Іво взявся за вільний кінець.

— Лиши хоч це.

— Руку забери.

— Там без нього все видно.

Левін стояв, не тягнув на себе. Тільки дивився на молодшого. За мить Іво відпустив.

Марек підсунув ногою низький камінь, щоб край тканини не впав у старий попіл. Левін поклав на нього згорток, перехопив зручніше.

— Тобі в який бік? — спитав він Марека.

— До північного проходу.

Іво повернув голову.

— Там наші.

— Я вже бачив.

— То й чого знову лізеш?

Марек подивився на порваний рукав. Під ним темніла присохла смола.

— Хотів пройти низом. Тепер у тому місці дим. Я Ордові вже казав: свіжого сліду від мене не буде.

Іво стиснув щелепи.

— Ти малого випустив. Він через поле пішов. Тепер ми все наново тягнемо.

— Поле Тевине. Вона теж тягне наново.

— Я знаю, чиє поле.

— Тоді не кажи, ніби тільки вам стало гірше.

Левін опустив згорток на землю.

— Ви ще тут позмагайтеся, хто більше носив. Я посиджу.

Іво кинув на нього сердитий погляд. Марек відчув, як знову стискає спис, і відсунув долоню від натертого краю. Не треба було йому цього ранкового змагання. Сам прийшов, сам сів біля двох чужих луків.

— Я не по вас, — сказав він. — Свою дорогу шукатиму.

Левін потер перенісся.

— Шукатимеш — дивись не на його стрічки. Орд тепер ближче підводить, де камінь тонкий. Йому згори зручно.

Іво різко підняв голову.

— Нащо ти йому це?

— Він уже був під стрілою. Велика новина, що згори зручно?

Левін знову підвів згорток. Іво не став тримати. Взяв свій кухоль, перехлюпнув рештки води у вогнище. Попіл зашипів і відразу стих.

Марек провів поглядом високу стежку, що виходила з-за скелі. З неї справді можна було бачити низький кам'яний край. Після відпочинку здавалося простішим підійти й роздивитися ще раз. Тепер хотілося спершу почекати, поки ці двоє розійдуться.

— Якби хтось заплатив зараз, ти лишився б? — спитав він Левіна.

Старший повернувся до нього.

— Ти платити зібрався?

Марек похитав головою.

Левін коротко кивнув.

— То й не рахуй моє. Я хочу піти. Не перейти від його вогню до твого.

Марек не образився. Навіть стало легше, що відповідь така проста. Ні вмовляти, ні обіцяти місце поруч не треба.

Левін узяв мішок, перевірив вузол. Лук підняв останнім. Коли рушив, тканина на плечі розгорнулася трохи, зачепила суху гілку. Він звільнив край із такою втомленою обережністю, наче хотів донести додому не тільки річ, а й своє рішення не кидати її тут.

— Орду скажеш? — гукнув услід Іво.

Левін не спинився.

— Скажеш ти. Мене він і вчора чув.

Пішов униз, до берегового шляху. Марек дивився, поки сірий згорток не сховався за каменем. Слідом не пішов. Левін не кликав.

Іво стояв, тримаючи кухоль на рівні грудей. Тоді присів біля порожнього місця, підібрав короткий обірваний зав'язок. Потягнув, переконався, що тканини на ньому вже немає, і кинув назад.

— Йому тільки заплатити треба було, — сказав Марек.

— Ти не знаєш, що кому треба.

Він підвівся, пішов угору. На повороті обернувся.

— До нашого не торкайся.

Марек нічого не відповів. Дочекався, поки кроки стихнуть. Лише тоді дістав їжу.

Увечері він спустився до нижньої кам'яної полиці. Цим краєм уже ходив до людей, знав, де можна сісти поза вітром. Звідси до робочої стоянки лишався короткий хід, а до нового мисливського верху — відкритий підйом. Марек вирішив не брати його в сутінках.

Розстелив покривало, поставив воду поруч. Над ним довго й тихо ходила зелень. Ніхто не спустився слідом. Перед сном він ще раз глянув на вузьку полицю й лишив спис уздовж правої руки.

* * *

Орд стояв над полицею, коли Марек обігнув ранковий камінь.

Біля нього був Іво. Не ховався, дивився вниз. Марек устиг упізнати порваний рукав, тоді побачив натягнуту тятиву.

— Спис поклади, — сказав Орд.

Ліворуч була скеля. Праворуч край сходив униз, до мокрого зеленого виступу. До мисливця — кілька кроків угору. Марек стояв нижче, з рюкзаком за спиною, й добре бачив вістря стріли перед Ордовою рукою.