Розділ 22

Наступного ранку Орд чекав біля виходу з поля.

Марек побачив лук раніше за обличчя й спинився під навісом. Мисливець стояв на відкритій стежці, тримаючи зброю опущеною. Неподалік Тева з Оскаром сперечалися над сухою опорою. Вони бачили обох, але йти до них не збиралися.

— Поговорити треба, — сказав Орд.

— Звідти й говори.

Мисливець подивився на кам'яну основу, за якою лишився Марек.

— Я ж не стріляю.

— Уже знаю, що вмієш.

Орд перекинув лук за плече. Долоні показав порожні, хоча Марек і без того бачив. Ближче не підійшов.

— Ти внизу був. Коли він від мене пішов.

Марек мовчав.

— Знизу видно, де лягає. Там волокна лишаються, живий мох. Я згори половину втратив.

Тева поставила на землю коротку опору. Сухий стук пролунав так близько, що Марек на мить повернув голову. Орд дочекався, поки він знову подивиться на нього.

— Покажеш свіжий слід — матимеш частину. Не марки. Те, за чим ти сюди прийшов.

— Ти вже казав про залозу.

— Бо вона є. Мох узимку не діє, ліг в одному місці — в іншому підсохло. А це забереш із собою.

Марек відчув, як неприємно ворухнулася надія. Зі мною. Без солі, без голої підлоги, без потреби сидіти там, де живе щось завбільшки з віз. Маленька річ у кишені, яку можна дістати, коли знадобиться.

Орд помітив, що він слухає, і говорив уже спокійніше.

— Сам я не роблю. Віддам тому, хто вміє. Тобі твоя частина, мені моя. Ніхто нікого не тримає на повідку.

— Молодий у тебе саме так і живе?

Мисливець стиснув щелепу.

— Він звір.

— Я про повідок.

— Не вдавай, що не зрозумів.

Марек перевів погляд на Ордові руки. Звичайні руки, у смолі й дрібних подряпинах. Ніякої особливої жорстокості в них не було видно. Цими руками той переносив миску від людського проходу. Потім послав стрілу до Марекового коліна.

— Хто скаже мені, що твоя частина подіє? — спитав він.

Орд не відповів одразу.

— Люди за неї платять.

— Люди за багато чого платять.

Мисливець потер великим пальцем ремінь на плечі.

— Підеш сам — ще невідомо, чи дійдеш. Тут довго не протримаєшся. Показав би, і мав би своє.

Марек згадав вологий мох під спиною. Як спав, як потім хотів їсти. Як підвівся, коли захотів підвестися. Для цього не знадобилося нікому довіряти його тіло.

Він видихнув.

— Сліду не покажу.

— Подумай.

— Уже.

Орд поглянув повз нього, до зайнятого двору. Тева саме підійшла до Оскара, забрала в нього важчий край опори. Обидва вдавали, що розмова їх не стосується, але тихіше від цього не стало.

— Мої люди не зобов'язані тебе пропускати, — сказав мисливець.

Марек прибрав руку з лямки, яку стискав увесь час.

— Значить, шукатиму свою дорогу.

Орд кивнув один раз і пішов уздовж поля. На ближньому повороті спинився, подивився вниз, де над камінням стояли дві високі зелені основи. Потім зник за ними.

Марек лишався під навісом, поки Тева не гукнула:

— Стояти там будеш до вечора?

Він підійшов. Оскар сів на колоду, витяг хвору ногу. Коліно перев'язав сам, не надто рівно. Тева вкотре переставила опору, спробувала, чи не хитається.

— На верхньому шляху двір, — сказав Марек. — Через нього тварину не випускатиму.

— Добре, що сам побачив.

— Нижнім порожнім краєм можна?

Тева випросталася.

— Ти ж уже знаєш, куди він піде?

— Ні. Тому й питаю, що там унизу.

Вона довго мовчала. Марек відчув, що знову хоче сказати спершу щось корисне, нагадати про лотки, про Оскарову ногу. Почав з іншого.

— Той малий дим біля проходу ставив я. На плоскому камені з білою жилкою.

Оскар підняв голову.

— Ти з ним палив?

— Одну миску. Він показав, що люди пройшли, сказав, далі порожньо. Друга смуга була вже без мене. Я не знав про неї.

Тева дивилася на нього так, що закінчувати розмову було зарано.

— Свою поставив, — додав Марек. — Вона там і лишилася.

— А сюди дійшло все разом, — сказала вона.

Він кивнув.

Тева відійшла до грядки. На ній зібрали в купу вчорашнє потемніле коріння. Вона розсунула його носаком, підняла одну ще зелену рослину, подивилася на обірваний низ і кинула назад.

— Ми воду сюди вивели, — сказала. — Камінь носили. Не для того, щоб ви собі напрям вибирали димом.

Оскар нічого не додав. Марек перестав дивитися на нього, шукаючи полегшення, і повернувся до Теви.

— Неме я вже сказав. Тобі теж мав сказати раніше.

Вона сіла навпочіпки біля купи. Кілька сухих листків злиплися в неї між пальцями.

— Неме, — гукнула вона за Марекове плече. — Він і мені про свій дим сказав.

Марек обернувся. Неме йшла з боку нижніх дахів, несла порожню торбу. На мить спинилася, потім підійшла до столу.

— Знаю, де стояв, — сказала вона. — Тим унизу теж показала. Вони речі від того краю прибрали.

Тева глянула на порожній гребінь. Під ним ішла дерев'яна ринва, вода виблискувала крізь мокрі стики.

— На зовнішньому краю я людей не лишатиму, — сказала. — До зміни погоди. Ящики звідти заберемо. Але до теплиці не веди. І на живу опору не лізь, вона решту поля тримає.

— Я його не поведу, — відповів Марек. — Відкрию край. Далі сам вибиратиме.

— От саме це мені й не подобається.

Тева підвелася. Більше дозволів не дала. Оскарові сказала не вставати, взялася прибирати порожні ящики разом із людиною, яка прийшла від теплиці. Неме віддала їй складене чисте полотно й теж пішла далі. У кожної лишалася своя робота.

Марек спустився до зовнішнього краю вже після того, як звідти забрали речі. Пройшов сам, не чіпаючи живої основи. З одного боку лежав голий камінь, з іншого стелилася зелень. Ринва перетинала нижній кут, над нею було досить місця для людського кроку. За ринвою схил ішов у бік свіжої смуги ткача.

Він не став переконувати себе, що все передбачив. Запам'ятав порожній край і повернувся до свого навісу.