Розділ 21

Верхня стежка справді була зручніша.

Вона йшла між голою скелею та низьким зеленим краєм. Тут Марек міг ступати прямо, не шукаючи для кожної ноги окремого місця. Крізь стебла ліворуч проглядалася широка смуга, яка спускалася до мисливської огорожі. Якщо молодий ткач підніметься звідти, його не затисне камінням.

Потім Марек побачив теплицю.

Мутна покрівля лежала на вигнутих ребрах. Під нею густо стояли ящики, у дверях жінка витирала руки об фартух. За теплицею був зайнятий двір: сохла тканина, парувала миска на перевернутому коші, двоє дорослих переставляли довгі лотки. Прохід ішов просто між дверима й столом.

Марек спинився.

Тут звір легко пройде. Столу, лоткам і людям доведеться поступитися.

— Ти до кого? — спитала жінка.

— Тева дозволила подивитися дорогу.

— Дивись. Тільки зліва обійди, там ще не прибрано.

Вона кивнула на зім'яту плівку біля стіни. Марек обійшов, оглянув вузький вихід із двору. Нижче стежка ставала ширшою. Звідти можна було вийти до порожнього гребеня, але спершу доведеться пройти крізь усю людську роботу.

Він повернувся.

— Ткач сюди вже заходив?

Жінка глянула через його плече.

— Із тим білим не починай. Нам унизу вистачило. Едо, кажуть мені, посунь ящики, воно ненадовго. Куди посуну? До себе під ковдру?

Одне з ребер теплиці було перев'язане свіжою мотузкою. Під ним натягнули два різні шматки покрівлі, старий сірий і новий жовтуватий.

Марек подивився на свій спис, який Еда помітила відразу.

— Я не веду його. Просто перевіряв.

— То перевірив.

Вона пішла по ящик. Марек відійшов від дверей, дав пройти чоловікові з лотком. Той не дивився ні на нього, ні на стежку: ніс перед собою ніжні довгі паростки, намагаючись не зачепити обвислу тканину.

Нічого звільняти цим шляхом Марек не став би.

За двором починалися старі сушарні. Кам'яні основи стояли відкрито, без суцільних стін. На них лежали решітки, а над решітками — широкі похилі заслони. Частину зробили зі звичайного дерева, частину вкрили тонким блискучим матеріалом. Від нього сонце падало на нижні лотки довгими білими смугами.

Оскар сидів на драбині. Стукнув коротким молотком, прислухався до дзвону. Марек упізнав пов'язку на його лобі.

— Тут хоч їжу собі лишив? — спитав.

— З'їв, поки ви всі спали, — відказав Оскар. — Пізно прийшов.

Він усміхнувся, потягнув нижній край заслону. Той повернувся, відбив світло просто на скелю. Марек відвернувся.

— Притримати?

— Не треба. Уже майже…

Вгорі розгорнувся сірий клапоть.

Марек почув сухий хлопок, і щось велике вдарило в блискучий заслін. Драбина хитнулася. Оскар злетів із нижніх щаблів, важко став на обидві ноги й одразу присів. Над ним роздерло повітря широке крило.

Марек потягнув його за комір за низьку кам'яну основу сушарні.

По краю заслону шкребнули кігті. Сіра істота повисла на ньому, б'ючи крилами, потім відштовхнулася й злетіла на виступ. Жовта гола голова повернулася. На ній блищав темний гачкуватий дзьоб.

Оскар сидів поряд, притиснувши долоню до коліна.

— От же погань.

— Ти про драбину?

— Сивокрил. Учора теж приходив. Думав, пішов уже.

Істота на виступі розправила одне крило. Під сірим верхом відкрилися руді смуги. Довгий роздвоєний хвіст ковзнув по каменю. Сивокрил нахилив голову до заслону, тоді різко струснув нею.

Оскар спробував випростати ногу. Вдалося, хоча не відразу. Марек відпустив комір.

— Зламано?

— Якби зламалося, я б знав.

— Я зі своїм боком досі не розібрався.

Оскар глянув на нього, але сперечатися не став. Обережно підвівся, спираючись на камінь. Штанина на коліні потемніла від землі, крові не було видно.

— Заслін треба опустити, — сказав він. — Поки не віддер зовсім.

— Хай віддере.

— А лотки куди? Там ще живе.

Під решітками стояли низькі ящики, подібні до тих, які Еда носила в теплиці. У кожному біліло коротке коріння. На одному краю воно вже встигло потемніти там, куди після удару лягло пряме сонце.

Марек поставив рюкзак за камінь. З піднятими руками виходити під дзьоб не хотілося. Зі списом — теж. У небі в цієї істоти було надто багато зручного місця.

Оскар узяв кінець мотузки, що звисала з заслону, й потягнув із-під основи.

Заслін здригнувся. Сивокрил ударив по ньому знову, дзьоб гучно стукнув об тонкий матеріал. Дерево тріснуло біля верхнього кріплення.

Оскар випустив мотузку.

— Тепер зовсім перекосило.

Еда вийшла з двору на шум. Побачила крило над дахом, відступила під навіс.

— Я ж казала, накинь ряднину!

— Я накидав. Зняло.

— То прив'язати треба було.

Оскар промовчав. Марек перевів погляд із нього на заслін. Унизу лежав зім'ятий шматок тканини, зверху тріпотів відірваний зав'язок. Під час нового удару біла смуга світла пробігла по двору, ковзнула через плівку теплиці. Сивокрил одразу повернув голову за нею.

Марек присів нижче.

— Він на людей так іде чи на це?

— На мене пішов, коли я його гнав, — сказав Оскар. — Решту в нього питай.

Марек не мав перекладача для такого співрозмовника. Поки що й людського вистачало з лишком.

Разом із Едою вони витягли з-під ближньої решітки крайні ящики. Оскар сидів за каменем, підтягував ті, до яких міг дістатися. Під заслоном лишалися середні: їх не висунути, не ставши на відкритому.

Сивокрил знову піднявся на виступ.

Він дихав із розкритим дзьобом. На грудях ворушилося коротке пір'я. Марек дивився й помітив на камені над ним ще один темний уступ. Там лежало гілля, з-під якого виднівся край сірого крила. Другий птах не вилітав.

— Там гніздо? — спитав він.

Оскар підняв очі.

— Вчора бачив одного.

Еда стала на коліно, подивилася з-під решітки.

— Знову тут? Старе гніздо порожнє було.

Вона зітхнула й узяла Марека за рукав, коли він збирався підвестися.