Розділ 20

Уранці Марек прокинувся від того, що знову комусь щось доводив.

Очі ще були заплющені, а потрібна відповідь уже знайшлася. Вчасна, спокійна, така, після якої співрозмовник нарешті мав зрозуміти. Залишалося хіба повернутися на кілька років назад і відшукати ту саму кімнату.

Він сів, потер обличчя.

За каменем росла зелена стіна. Мох лежав там, де й учора. До нього можна було дійти, знову лягти, поїсти, проспати день. Марек якийсь час дивився в той бік. Потім витяг із черевика шкарпетку, розправив складку й узувся як слід.

Їжі залишалося небагато. Води було досить, щоб дійти до людей, якщо не вибирати ще однієї короткої дороги через сіль. Він доїв твердий край коржа, зчистив із рюкзака білу кірку. На спині тканина потерлася об скелю, зате нова тасьма тримала. Марек покрутив плече. За ніч біль перестав віддавати в шию. Уже можна було підняти руку, якщо не робити цього з розмахом.

Він зібрав речі й пішов нижнім краєм.

Спершу стежки не було. Лише прим'ята трава під каменем, мокрі вм'ятини, довгий слід хвоста. Марек ішов осторонь. Ткач міг стояти за найближчим вигином, і побачення з ним удруге поспіль не входило до ранкових потреб.

Далі з'явилися людські сходинки. Вони огинали живий виступ і спускалися до поля.

Поле було невелике, втиснуте між скелями. На ближніх грядках лежали повалені опори. Зелене плетиво під ними зім'ялося в товсті валики, листя вже темніло по краях. Посередині широко розійшовся ґрунт. Марек упізнав слід лапи.

Жінка біля крайньої грядки виламувала сухі стебла. Темна коса була закручена на потилиці й притиснута хусткою. Вона поставила кошик, уперлася ногою в опору та потягнула. Дерево хруснуло, але не віддалося.

— Не йди по мокрому, — сказала, не піднімаючи голови. — Обходь праворуч.

Марек зупинився перед темною смугою. Під нею ворушилася тонка вода. Він обійшов, як сказала жінка, й поставив спис біля каменю.

— Цей край тримати?

Вона глянула на його руку, потім на опору.

— Не тримати. Придави ногою. Як вискочить, щоб не вдарило.

Удвох витягли зламаний кілок. Жінка відкинула його на сухе, присіла біля зім'ятих рослин. Деякі ще трималися за землю білими нитками, інші висмикнуло зовсім. Вона відбирала живі, складала окремо. Мертвими вистеляла кошик зсередини.

Марек не став навмання брати наступний кілок.

— Тут можна купити їжу?

— Можна. Якщо гроші є.

Він дістав марки. Жінка глянула, кивнула на низький дах за полем.

— Там Оскар. Попроси в нього коржів. Скажеш, Тева дозволила.

— А воду?

— За дахом. Тільки з діжки, не з відводу.

Вона повернулася до рослин. Марек затримався над розколотим краєм грядки. Вода йшла вздовж нього неглибоким жолобом, а далі тонка дерев'яна ринва на низькій підставці переносила її до зовнішнього поля. Під ринвою лежала вузька смуга голого каменю. Поки він дивився, крапля впала на білу пляму внизу й відразу всоталася.

— Ткач? — спитав Марек.

Тева випросталася.

— Ні, я вночі походила. Не спалося.

Він прийняв це мовчки. Жінка зітхнула, зняла рукавицю, витрусила з неї землю.

— Позавчора пройшов. Краєм, і то бачиш. Серединою пройде — нічого не лишиться. А люди все кажуть: білий, гарний.

Марек згадав стрілу в плечі. Звідси ткачів слід мав інший вигляд: він лежав у кошику з рослинами, які вже не виростуть.

— Біля огорожі тримають малого, — сказав він.

Тева перестала витрушувати рукавицю.

— Чула.

— Дорослий може йти на нього.

— Може. А може, піде сюди, бо тут волога й коріння. Ти знаєш, що він вибере?

— Ні.

— Я теж.

Вона підняла кошик. Марек посунувся, звільняючи дорогу. Тева була нижча за нього, проте з повним кошиком ішла рівно, тільки обминала одну кам'яну сходинку, наче давно її не любила.

Біля даху стояли ящики з молодими рослинами. Вікна було затягнуто мутною плівкою, крізь неї виднілося щось світле й довге. Чоловік усередині підняв голову на їхні кроки. На лобі темніла пов'язка, рукави він закотив вище ліктів.

— Оскаре, коржів йому продай, — сказала Тева. — І ті печені. На столі лежать.

— Я собі лишив.

— То лиши. Решту продай.

Оскар подивився на Марека так, ніби той мав попросити їсти менше. Марек не попросив. Після запаху теплого тіста це було б нечесно щодо всіх.

Вони порахувалися біля дверей. Оскар загорнув коржі, поклав печені корені в інший клапоть. Марек попросив харчу ще на дорогу. Тева назвала ціну, почекала, поки він погодиться, й дістала зі скрині невеликий сухий сир. Марек забрав усе, що купив. Марок у гаманці стало помітно менше.

— Ти від Неме? — спитала Тева.

— Був у неї.

— Вона зранку нижче пішла. Людей попереджати. Тут теж була.

Марек кивнув. Розпитувати, що саме вона сказала про нього, не захотілося. Тева не випитувала, і він не став заповнювати паузу зручнішою версією себе.

Вийшов до діжки, напився. Вода була прохолодна, з дерев'яним присмаком. Поряд на сонці лежала порожня ринва, стягнута мотузкою. Її край висох і вигнувся. Далі, за зовнішнім полем, виднівся низький прохід між стеблами. Він ішов приблизно туди, де Марек бачив раму.

Якщо з того боку відкрити огорожу, малий опиниться перед вибором. Голий край унизу або зручна смуга вгору. Орд колись показував на порожнє місце так само впевнено. Марек більше не хотів задовольнятися чужим пальцем.

— Над полем пройти можна? — спитав він, коли Тева вийшла з кошиком назад.

Вона поставила його на землю.

— Тобі — можна. Зі звіром не приходь.

— Хочу спершу сам подивитися.

Тева довго дивилася на нього. Потім показала вздовж стіни.

— До старих сушарень. За ними вийдеш на верхній край. У двори не лізь без голосу, там працюють.

Марек подякував і відійшов під найближчий навіс поїсти. Тева не запропонувала йому ні місця в своїй справі, ні благословення. Поки цього вистачало.