Розділ 18

Водотік починався за плитою, яку назвала Неме. Точніше, починалося те, що від нього лишилося: сухий кам'яний жолоб, білі краї, а посередині вузька темна смуга вологи. Вода йшла нижче, десь під старим корінням. Марек чув її, але поки не бачив.

Він став на край і озирнувся. Рунину будку звідси вже не було видно. Над терасами висів легкий ранковий пил, на далеких грядках темніли люди. Кожен мав чим зайнятися. Марек підтягнув ремінну тасьму на плечі й почав спуск.

Новий замок тримав лямку міцно. Зате жорсткий край тиснув у те саме місце, де вчора віддало поштовхом. Довелося підкласти складену ганчірку. Забитий бік уже не болів на кожному вдиху, і тепер плече здавалося головним невдоволеним у всьому тілі.

Нижче жолоб роздвоювався. Зліва тяглася широка борозна, така рівна, ніби її проклали спеціально. Праворуч між камінням росла жорстка трава, а над нею низько висів зелений край.

Марек обрав ширшу.

Іти нею було легко. Підошви ступали по гладкому, нічого не зачіпало рюкзак. На стінах лишилися довгі подряпини. Він подумав про ткача: міг же той колись пройти тут, розсунувши все тілом. Якщо борозна виведе до живого краю, можна буде пошукати свіжіший слід уже там.

Поступово довелося пригинатися. Над головою зійшлися переплетені стебла, між ними проступало біле небо. Жодного диму. Жодних людських мотузок. Марек ішов обережно, відсуваючи від обличчя тільки тонкі кінчики.

Коли попереду стало світліше, він зрадів надто рано.

Борозна впиралася в голу стіну.

Гладку й високу, без проходу внизу. По ній стікав сік із розірваних старих волокон, але сам розрив давно затягнувся. Між краями лежав висохлий темний шов. Те, що Марек прийняв за нещодавній слід, вело до місця, якого вже не було.

Він поставив рюкзак і сів на нього боком. Подивився вгору. На верх стіни не видереться. Принаймні не з усіма тими частинами себе, які хотів би забрати далі.

Широкий шлях. Зручний. Сам себе вмовив, навіть не знадобився Орд.

Марек попив води, повернувся назад.

У зворотний бік борозна вже не здавалася такою приємною. Кожен гладкий поворот нагадував, скільки встиг пройти. Над головою повільно змінювалося світло. На одному зі стебел сиділи прозорі пласкі істоти, майже непомітні, поки не рухалися. Під тінню вони складалися вдвоє й ставали темними вузькими рисками.

Марек зупинився подивитися. Одна розгорнулася знову — запізно чи навмисне, він не знав — і поповзла проти решти. Куди їй було треба, теж не знав. Йому самому було до розвилки.

Біля виходу з борозни він побачив, як опускається зелений край.

Рух був повільний, майже тихий. Спершу стебло прогнулося нижче, потім м'ясистий наріст на ньому склався до основи. Він перекривав низ, де ще вранці можна було пройти, не торкаючись стін.

Марек не кинувся наввипередки. Подивився, де камінь вищий. Збоку тяглася вузька полиця, на неї виводили нерівні виступи. Потрібно було піднятися раніше, ніж рух дійде сюди.

Він зняв рюкзак, поставив на перший сухий край. Переставив спис, підтягнувся слідом, не навалюючись на натруджену руку. Нога знайшла твердий упор, і далі стало легше. Коли він озирнувся, нижній прохід уже сховався за зеленою складкою.

Полиця вела вгору вздовж стіни. До розвилки повернутися просто не можна було. Довелося йти до високого краю, спиняючись там, де можна поставити обидві ноги рівно.

Іноді знизу було чути воду. Один раз Марек побачив її крізь щілину — темну, з дрібними світлими бульбашками. Поряд ворушився хвіст маленької тварини. Вона не поспішала ні вгору, ні вниз, просто трималася проти течії, ліниво перебираючи лапами.

Марек би охоче зробив так само, якби мав до цього придатну шкіру.

На одному повороті він зупинився надовго. Плече затерпло, ноги почали втомлюватися від бокових кроків. Сів, зняв лямку й поклав рюкзак поперед себе. Під тасьмою ганчірка зібралася в тугий вузол. Він розправив її, повернув на місце. Просте діло, але після нього захотілося сидіти ще.

Поїв коржа й половину печеного плоду. Шкірку сховав у папір до решти сміття. Знизу тягнуло водяним холодом, зверху — вже теплим сухим повітрям.

До верхнього краю дістався, коли білий камінь перестав сліпити. Тут трава росла інакше: короткими свіжими смугами, із розірваними кінчиками. По ній пройшло щось широке, зігнуло в один бік, а далі стебла повільно піднімалися знову.

Марек торкнув один переламаний край. На пальці лишився вологий зелений слід.

Він подивився назад. Його зручна стара борозна лежала далеко внизу, за стіною. Тепер звідси було видно, наскільки вона не збігалася зі свіжою смугою.

Нового напрямку вистачило до нічлігу. Марек не пішов ним одразу до темряви. Вибрав сухе місце під каменем, закип'ятив трохи води для вечері й довго грів долоні об казанок. Повітря холоднішало швидше, ніж хотілося.

Уночі він чув, як на протилежному боці жолоба щось повільно посипається. Не підвівся дивитися. Рюкзак стояв біля голови, спис лежав уздовж стіни, з цього краю нічого не рухалося.

Наступного ранку свіжий зелений слід вивів його до солі.

Сіль починалася тонкою білою облямівкою на камені. Марек спершу прийняв її за пил. Далі облямівка стала ширшою, зійшлася з сусідньою — і попереду відкрилися білі тераси, наче хтось налив води в нерівні миски, а потім забув про них на кілька років.

Зелений край був просто навпроти.

До нього вела смуга темнішого каменю. Вона то ховалася під білою кіркою, то знову проступала, а з того боку зеленіло щось свіже, низьке. Марек постояв, примружившись. Після вчорашньої стіни хотілося перевірити хоча б те, що було перед очима.

Над терасами нічого не рухалося. Не шелестіло, не складалося, не намагалося перекрити дорогу. Він легко вдарив тупим кінцем списа по кірці біля ніг. Під нею був камінь.

Це вже подобалося.

На першій широкій терасі довелося зняти куртку. Марек склав її під верхній клапан рюкзака й пішов далі, тримаючи спис так, щоб затінити рукою очі. Картонний чохол на вістрі побілів від дрібного пилу.