Розділ 17

Орд знайшовся через день. Марек побачив його на оглядовому камені, звідки проглядалася вся нижня смуга. Поруч стояв Іво, тримав складену сітку. Мисливець щось показував йому вниз, тоді замовк і повернувся до стежки.

Попередній день Марек витратив на те, щоб вибратися із живого краю й нормально виспатися. Речей не втратив, зате при кожному широкому кроці згадував кам'яну щілину. Тепер він уже не поспішав угору. Дійшов, поставив спис тупим кінцем на землю й дочекався, поки Орд підійде сам.

— Там був другий дим, — сказав Марек.

— Бачив.

— Ти про нього знав.

Орд подивився на нього без особливого подиву.

— Звісно. Я ж не наосліп ходжу.

Марек кивнув. Чомусь саме ця проста відповідь виявилася найнеприємнішою. Він навіть приготувався до заперечення, до розповіді, що не встиг, не почув, не знав. Так було б із чим сперечатися.

— Я погодився звільнити людський прохід. Ти сказав, далі порожньо.

— Вони пройшли?

— Пройшли.

— То що не так?

Іво відвернувся, поправив сітку на плечі. Марек не дивився на нього.

— Ти повів далі, ніж казав. І мене лишив у смузі, яка згорнулася.

— Ти ж вийшов.

— Саме тому й можу зараз сказати: наступного диму від мене не буде.

Орд опустив очі на спис. Вістря лишалося під картоном.

— Ніхто тебе не тримає.

Він уже збирався відійти, коли Марек спитав:

— Ти на нього полюєш?

Мисливець видихнув носом. Не засміявся, але на мить став схожий на людину, якій нарешті поставили очевидне запитання.

— А ти думав, я з луком ходжу, щоб мохом милуватися?

— Ти казав про відведення від людей.

— І відводжу. Одне другому не заважає.

Іво підійшов ближче. Орд жестом лишив його на місці, дістав із-за пояса короткий ніж і почав зчищати з руків'я смолу.

— У дорослого є залоза, — сказав він. — За неї добре платять. Те, заради чого ти лягаєш у мох, можна дістати звідти. Не треба ходити по цілому Сарну.

Марек згадав суху Чашу, кришиво на ковдрі й Сейра біля вогню.

— Хто діставав і сам потім сказав, що це те саме?

Орд підняв голову.

— Є люди, які знають ціну. Я їхньої справи не роблю.

— А лежанка після того?

— Лежанка лишиться.

Він сказав це швидко, наче про порожню миску. Марек не знав, що там справді лишиться. І Орд, схоже, не збирався перевіряти заради нього.

— Дороги нам більше не в один бік, — сказав Марек.

Мисливець прибрав ніж.

— Тоді не ставай поперек моєї.

Марек пішов униз. Спиною відчував погляд, але не озирнувся, поки між ними не став камінь. Лише там спинився, дав розтиснутися пальцям. Нарешті почув, на яку роботу допоміг чужій людині.

Від Ордового місця пішов до старого людського обходу. Він бачив його знизу, коли шукав вихід після диму: кам'яна смуга, якою ще можна було дістатися до стоянки Неме. Прямо зараз вертатися не хотілося. Марек знайшов сухий кут, поїв, дав рукам відпочити. Після ночі вирушив далі сам.

Молодого ткача знайшов наступного вечора.

Спершу почув голос. Низький, уривчастий, із тремтінням наприкінці. Він ішов між стеблами й повторювався щоразу, коли все інше стихало. Марек зупинився на кам'яному виступі, почекав. Потім обережно спустився ближче, тримаючи спис уздовж тіла.

Між двома товстими основами стояла жива біла істота.

Не маленька. Спина сягала Марекові вище пояса, довге тіло звужувалося до хвоста, а з боків ворушилися короткі жорсткі пасма. Передні лапи були широкі, зі світлими тупими кігтями. Істота провела ними по землі й потягнулася вперед усім тілом.

Мотузка над шиєю натяглася.

Вона не обвивала горло: проходила через широку петлю на грудях і вела до важкої рами. По білому боці тягнулася рожева натерта смуга. Коли молодий ткач відступив, петля послабилася, і він знову подав голос.

Марек присів. Рама стояла на людських опорах. Поруч лежав край сітки, далі мотузки йшли між стеблами до вузького проходу. Усі кінці були закріплені. Це не скидалося на місце, де звір випадково заплутався.

Він підійшов збоку, не простягаючи руку до морди. Ткач повернув голову. Очі були темні, спокійні тільки здалеку; щойно Марек ступив ближче, шия напружилася, з горла пішов глухий звук.

— Та бачу, — тихо сказав Марек. — Бачу я.

Ближня мотузка була зав'язана на дерев'яному виступі. Звідси здавалося, що можна просто послабити вузол. Марек поставив спис поруч, узявся за вільний кінець і потягнув.

Ткач рвонувся.

Мотузка вдарила по долоні. Рама похилилася, вгорі затріщало. Марек випустив кінець і відскочив. Тонка перекладина вдарила в землю саме там, де щойно стояла його нога.

Молодий ткач подав голос знову, вже вище. Намагався відійти від людини, та затягував петлю ще сильніше. Марек забрав спис і відступив за камінь.

Там постояв, не рухаючись. Вузол лишався перед очима. Зрізати — й важка рама піде вслід. Що впаде на тварину, а що на нього, він не знав. Ткачові було однаково, наскільки добре до нього ставиться чоловік із гострим металом.

Марек не спробував удруге.

Обійшов зовні настільки, щоб побачити ще одну лінію мотузок. Вона не тримала молодого, а спрямовувала вузький прохід до нього. Дорослий ішов би туди, звідки кликав голос.

Орд не просто шукав ткача.

Марек відійшов до кам'яної стіни. Там мох був не сірий і ламкий, а довгий, прохолодний на дотик. Він сів на самий край, поклав спис поруч і деякий час слухав поклики, які долинали крізь стебла.

Рука пекла там, де вдарила мотузка. Бік теж давав знати про себе. Проте десь між цими відчуттями послабилося інше — тугий звичний рух у грудях, із яким він щоразу починав відповідати комусь подумки.

Марек дивився на пальці. Не став перевіряти, звідки це. Посидів трохи, поки міг просто чути голос і не кидатися назад із тією самою марною спробою.

Коли підвівся, кисть заболіла гостріше. Він знову глянув у бік ткача, запам'ятав два товсті стебла над рамою й пішов до людської стежки. До Неме треба було дійти й розповісти про живу приманку, поки вона вважала молодняк просто небезпечним сезоном.