Розділ 16

Миску Марек відніс назад уже в сутінках. Неме стояла під робочим навісом, затиснувши коліном перекошений лоток. Сухе дерево тріщало під пальцями, та край ніяк не хотів ставати рівно.

— Тут лишити? — спитав він.

Вона кивнула на стіл, не відриваючись від роботи. Марек поставив миску, зібрався вернутися за склад і відступив, даючи пройти чоловікові з кошами. Той підняв низьку стулку під кам'яним настилом, підпер клином і зник у темряві. За мить його коші з'явилися вже по другий бік двору, за суцільним рогом скелі.

— До води так коротше, — сказала Неме. — Тільки стулку не кидай. Пальці поб'єш.

Марек пригнувся й пройшов слідом. Під настилом було прохолодно, пахло сирим каменем. Вихід ховався збоку, тому світла спершу не було видно. Він мало не зачепив лобом поперечку, тоді вибрався до діжки з чистою водою. Назад пройшов повільніше.

Неме вже стягувала край лотка простим затиском. Дві пласкі щоки зійшлися, коротка ручка повернулася в її пальцях. Дерево нарешті перестало пружинити. Жінка випросталася й потяглася, тримаючи долоню на попереку.

— Досить на сьогодні, — сказала вона, радше лоткові, ніж Марекові.

Він побажав доброї ночі й пішов до свого навісу. Діжка затуляла вітер краще, ніж здавалося спочатку. Марек розгорнув ковдру, ліг на лівий бік і ще довго влаштовував праву руку так, щоб кисть не тягнуло вниз. За стіною хтось тихо співав. Надто далеко, щоб розібрати слова.

Уночі прокидався від холоду в ногах. Підгортав ковдру, слухав чужий спів, який давно скінчився, і знову засинав.

Уранці хотілося їсти. Це була проста й приємна думка. Марек підвівся, перевірив стопу після вчорашньої ходи. Набряку не було, червона смуга від черевика поблідла. Кисть рухалася скуто, проте вже не нила, якщо не стискати пальці з усієї сили.

Біля столу Неме стояла миска з теплим коренем. Вона посунула її до нього.

— Учорашнє. Якщо не хочеш — віддам іншому.

— Хочу.

Марек сів на край колоди. Затиск досі тримав лоток, під ним сохла темна смужка клею. По мокрій тканині поруч повільно рухалися дрібні круглі горбики. Він подумав, що в Бріти за таке б уже сварилися.

— До Чаші хочеш дістатися? — спитала Неме.

Він підняв голову.

— Хотів би.

— Тут не вхід до неї. Це робоча стоянка. Люди часом думають, раз мох на столі, то й лежати можна тут.

Вона підсунула один лоток під край навісу. Марек побачив на його місці світлий прямокутник — там, де дерево захищало камінь від пилу.

— Я в старій уже посидів, — сказав він. — Нічого.

— Стара суха. Ткачі далі пішли. Зараз із молодняком, близько не підпускають.

— До всіх лежанок не підпускають?

— До тих, куди я знаю стежку.

Неме говорила без загадок. Від цього було навіть незручно наполягати: ніхто не ховав від нього назву чи секретний поворот, просто жінка не хотіла вести чужу людину туди, де сама не збиралася ходити.

— Можна б підійти збоку? — спитав Марек.

— Можна й ногу собі зламати збоку.

Він усміхнувся, Неме — ні.

— Мені не треба твого списа біля моху, — додала вона. — І Ордового диму не треба. Він жене туди, де йому зручніше. А ліс потім лишається нам.

Марек поклав ложку.

— Я не по ткача. Хочу один раз побути там, де, як Сейр казав, відпускає. І сам піти. Без того, щоб хтось стояв за спиною й казав, коли годі.

Неме помовчала. Потім прибрала зі столу порожню мотузку, на якій учора сушили тканину.

— Тоді не давай йому вирішувати за тебе.

Вона не запропонувала іншого провідника. Марек не став просити вдруге. Запитав лише, чи можна лишитися ще на ніч. Після шкурників і золи тіло зовсім не поділяло його бажання швидше кудись дійти.

Неме назвала ту саму плату. Марек заплатив за місце й харч, попросив також загорнути їжу на дорогу. Вона дістала сухі коржі, кілька твердих печених плодів і сир. Один плід розрізала, дала йому половину скуштувати. Усередині було солодке, зернисте, а шкірка скрипіла на зубах.

— Оце можна й холодним, — сказала вона. — Решту звариш, якщо захочеш.

Марек сховав пакунок до рюкзака, відсунувши подалі наддерту частину лямки. Самою голкою це не втримати, треба було б підкласти ремінець. Поки що він перерозподілив вагу й перестав чіпати річ щоразу, коли сідав.

День минув без пригод. Неме не залучала його до роботи, а він не шукав нагоди довести, що може носити діжки. Допоміг прибрати порожню миску, підсунув ногою низьку підставку й пішов до старого саду за стоянкою.

Там майже не лишилося того, що він назвав би деревами. Між каменями піднімалися прозорі нарости, всередині яких проступали тонкі зелені нитки. Під сонцем вони здавалися жовтими. Коли на них падала тінь, поволі рожевіли від основи до самого краю.

Марек сів на теплий камінь. Один наріст стояв перед ним, кривий, із затягнутою тріщиною. Він дивився, як колір доходить до тріщини, затримується й проходить далі іншою смугою.

З кущів вибігла маленька тварина з довгим хвостом. Схопила щось із землі, сіла на задні лапи й почала гризти. На Марека дивилася тільки тоді, коли він ворушив ногою. Коли він завмер, теж перестала зважати.

Тут не було тієї тиші, про яку розповідав Сейр. Марекові просто подобався колір у прозорому стеблі. Він лишився, поки тінь не відійшла й наріст знову не пожовтів.

Увечері поїв під навісом і рано ліг. Охриста стрічка лишалася під каменем біля входу. Він пройшов повз неї, не забираючи.

* * *

Орд знайшовся біля крайнього людського проходу. Не ховався: стояв на кам'яній сходинці, розмовляв із жінкою, яка притискала до себе порожній кошик. Над їхніми головами спліталися молоді стебла. Одне вже перегнулося впоперек стежки, і під ним можна було пройти тільки рачки.

Марек почув знайомий голос і зупинився за кілька кроків.

— Біля світлого каменя теж ти палив?

Орд повернувся. Кошик у жінчиних руках сухо хруснув.

— Я, — сказав мисливець.