Розділ 14

До розколотого зубця Марек дійшов, коли тінь від нього лежала впоперек стежки. Камінь був саме такий, як у каталозі: високий, білий, із темною щілиною посередині. За ним спускався давній підхід до Чаші.

Колись тут часто ходили. Навіть тепер поміж травою виднілися гладкі сходинки. На одному повороті хтось поставив кам'яну миску; всередині лежало сухе листя й пір'їна. Далі стежка розходилася. Марек спершу взяв вище, але побачив зламану крайку й повернувся на нижній хід.

Стара Чаша відкрилася за широкою кам'яною спиною. Неглибока западина, затінена з одного боку високими стеблами. Посередині лежав мох — сірий, короткий, схожий на втоптану вовну. Навколо піднімалися зелені краї, над якими повільно кружляли дрібні чорні птахи.

Марек поставив рюкзак. Посидів на камені, даючи плечам відпочити, потім підійшов до моху.

Сухо хруснуло під черевиком.

Він вибрав місце без гострих уламків, розгорнув край ковдри й сів. Тінь від стебел лежала поруч, але тут сонце гріло потилицю. Чути було далекий шелест, тихий перестук десь у корінні. Марек опустив руки на коліна й спробував нічого від себе не вимагати.

Довго не виходило зручно влаштувати праву ногу. Потім почала тиснути складка куртки. Він посунувся, ляснув себе по литці, де щось повзло, й подивився на власну долоню.

У голові вже сперечався з Лоттою. Вона нічого такого йому не обіцяла, але це чомусь не заважало добирати відповіді.

Марек відкинув голову назад. Над ним повільно пройшла чорна пташина тінь.

Сейр казав, що старий підхід заріс. У записі стояло: сезонний доступ. Марек почув обидві речі, а все одно прийшов саме сюди й тепер сердився на мох, бо той не знав, заради чого чоловік витратив гроші.

Він посміхнувся краєм рота. Розгорнув корж і поїв.

Коли підвівся, на ковдрі лишилося сухе сіре кришиво. Він струсив його й побачив, що за затіненою частиною западини стебла стоять щільніше. Між ними колись теж була стежка; тепер вузькі проходи тягнулися в інший бік. Далеко за ними світліла свіжа смуга, ніби ліс там недавно розсунули величезним плечем.

Дійти до неї прямо через зарості не вийшло б. Марек ще стояв, прикидаючи край, коли згори долинули кроки.

Орд спускався з боку кам'яного зубця. Лук висів у нього на плечі, у руці була коротка гілка. Він раз у раз відсував нею тонкі стебла перед обличчям.

— Тут порожньо, — сказав він, побачивши розгорнуту ковдру.

— Уже помітив.

Орд пройшов по краю моху, зупинився навпроти світлої смуги.

— Він тепер там. Або пройшов там. Треба дивитися ближче.

Марек згортав ковдру. Мисливець почекав, тоді спитав, чи той уже відніс свою касету.

— Відніс. Це моя дорога.

— До Чаші?

— Хочу сам спробувати.

Орд подивився на нього уважніше. На сиву стерню, збережений картон на вістрі, рюкзак, який Марек підняв із землі обома руками, без ривка.

— Далі простого підходу немає. Можеш піти за старою смугою, а вона впирається в стіну. Я йду до ткача. Певний час нам в один бік.

— Заради чого тобі ткач?

Орд спер гілку об камінь.

— Щоб тримати від людей подалі. Тут шлях до двох стоянок, він їх зараз перетинає. Молодий ліс піде за ним — потім не вгадаєш, де звертати.

— Я полювати не наймався.

— Я й не плачу.

Мисливець сказав це без усмішки. Марекові сподобалося, що хоч тут не треба було вдавати, ніби вони вже домовилися про все.

— Довго разом?

— До кам'яних сходів над розривом. Далі подивишся. Можеш і назад піти, поки світло тримається.

Орд показав на зубець. Назад ще справді було видно всю дорогу. Марек міг знову дістатися кімнати Бріти, поїсти й вранці повернутися на Землю, якщо захоче. Ця думка не зробила свіжу світлу смугу менш цікавою.

Вони пішли разом.

На першому вузькому відрізку Орд спинився й почекав, поки Марек підійде. За каменем ішов зелений край, зовні майже такий самий, як той, що згорнувся під ногами біля старого поста. Мисливець не став на нього. Повернув убік, пройшов по шорсткому сірому виступу, який із Марекового місця ховався під листям.

Марек повторив шлях, не поспішивши на останньому кроці. Орд не подавав руки, поки його не просили. Коли вони вибралися на ширшу стежку, бік уже нив, зате підошви стояли на камені.

— Твої люди де? — спитав Марек.

— Левін з Іво пішли до нижньої стоянки. Мають глянути слід із того боку.

Орд дістав із кишені вузьку охристу стрічку з чорними рисками. Простягнув Марекові.

— Прив'яжи до лямки. Як натраплять — не перепинятимуть із питаннями. Скажеш, що йдеш від мене.

Марек покрутив стрічку.

— До сходів.

Орд кивнув і рушив далі. Марек прив'язав стрічку до лівої лямки так, щоб не заважала руці.

Під вечір зупинилися в кам'яній западині. Позаду лежав високий край, попереду проглядалася темна щілина між скелями. Мисливець сказав, що там сходи, але до них краще йти зранку. Марек не сперечався. Зняв рюкзак, сів і довго не ворушився.

Орд розвів малий вогонь у старому вогнищі. Дим ішов просто вгору, запах був звичайний, деревний. Показав джерело за низьким каменем — туди була протоптана стежечка. Вони набрали води, мисливець дістав їжу для себе, Марек — свій казанок.

Сушений корінь розмокав погано. Зовні вже став м'який, усередині лишався твердий, нитка тягнулася за ложкою. Марек додав води. Потім вирішив, що тепер у нього є суп, і перестав удавати, ніби цього не хотів.

Орд подивився в казанок.

— Довго сушене. Його різати треба.

— Уже знаю.

Мисливець віддав йому шматок свого хліба. Марек подякував. Хліб був свіжий, м'якший за Марекові коржі.

Після заходу світла на дні западини засвітилися дрібні чашечки. Марек спершу подумав, що це рослини. Потім одна відділилася від каменя й поповзла до темнішого краю. Під світлим круглим дахом ворушилися ніжки. За нею рушила інша, ще менша.

Вони поволі переносили свої вогники між тріщинами. Орд уже ліг, поклавши лук біля стіни. Марек сидів із порожнім казанком, дивився на маленький світлий рух і не хотів кликати його, щоб теж подивився. Було достатньо бачити самому.