Розділ 13

Першого ранку після депо Марек прокинувся від тиші.

Ніхто не говорив поруч. Тео ще спав, повернувшись обличчям до стіни; з двору долинав тільки плюскіт води. Марек лежав і намагався зрозуміти, що забув зробити. Розплющив очі ширше. На стільці біля матраца лежала його сорочка, під нею — перекладач на шнурку.

Нічого термінового не знайшлося.

Він обережно поворушив кистю. Відчуття було таке, ніби вночі хтось поміняв йому сухожилля на стару мотузку. Проте пальці згиналися. Марек посидів, умився й пішов на запах каші.

У дворі звичайно сварилися. Ірма не дозволяла поставити чужий бідон до чистих, його хазяїн доводив, що там було тільки молоко. Тео чекав із черпаком, втомлено дивлячись на обох. Марек забрав свою миску й сів під стіною.

Сонце нагріло камінь крізь тканину куртки. Він їв, спостерігаючи, як у шві між плитами повільно розгортається маленька рослина. У неї були круглі синюваті листки. Коли по них пробігала тінь від Ірминої руки, краї злегка загиналися. Марек дивився, поки не скінчилася каша. Потім поклав миску й лишив рослину робити своє.

До каталогу пішов наступного дня.

Ян знайшов людину, яка працювала в депо. Жінка мала ключі від заднього входу диспетчерської, і тепер туди ходили зі службового провулка. З боку двору двері підперли шафою. Крізь зачинене вікно було видно вагон і рух між його колесами.

Жінка відмикала довго. Один ключ не підходив, другий застряг на пів оберту. Вона вилаялася, поворушила ним — і двері відчинилися. Марек не запропонував допомогти списом. Деякі звички варто було зупиняти, поки людина ще не розсердилася.

У диспетчерській лежали розсипані аркуші. Календар на стіні показував минулий місяць. Господиня ключів узяла зі свого столу фотографію в рамці, обережно витерла її рукавом. Марек відвернувся до темної плити каталогу.

Вона відгукнулася на дотик. Можна було шукати за словами. Він набрав назву, яку запам'ятав біля сарнського вогню.

Тиха Чаша. Сарн. Тимчасове полегшення. Сезонний доступ.

Поруч відкрився короткий опис і адреса входу. Той самий вузол під вітряком. У записі говорили про відпочинок на живому моху, про зміну лежанки й те, що ефект не лишається з людиною після виходу. Завершення участі там не обіцяли.

Марек дочитав. Перевірив адресу й запам'ятав старий підхід за розколотим білим зубцем. Такий камінь, принаймні, не міг за ніч піти слідом за ткачем.

З вулиці вдарили по металу.

Жінка біля столу завмерла з рамкою в руках. Марек відійшов від плити, глянув у щілину між завісами. За огорожею стояла постать у темному одязі. Плече раз у раз ударялося об стовпчик. Потім постать відступила, повернула голову й пішла вздовж сітки.

Жінка сховала фотографію до сумки.

— Я все, — сказала вона.

Марек теж вийшов. Вона замкнула задні двері, перевірила, чи тримаються, й сама обрала дорогу до людей. Він пішов на станцію, не відкриваючи каталог удруге.

Ерік сидів на лаві біля воріт. Нога лежала на перевернутому відрі, палиця стояла поруч. Кур'єр чистив яблуко маленьким ножем і скидав шкірку в миску.

— Хочеш половину?

— Хочу.

Ерік розрізав яблуко, віддав більшу частину. Марек сів на край лави. Яблуко було тверде й кисле, з коричневою плямою коло насіння. Звичайне земне яблуко. Він із задоволенням з'їв і пляму.

— Ірма думає, я забув про Андре, — сказав Ерік. — Не забув. Людина з того напрямку ще не повернулася. Розпитаю, як буде в кого.

Він говорив не до Марека, а радше в бік відчинених воріт, за якими Ірма розставляла бідони.

— Скажи їй так, — відповів Марек.

Ерік зітхнув, забрав ногу з відра. Підвівся, обережно сперся на палицю й пішов у двір. Марек лишився з яблуком.

Мартін покликав його ближче до вечора. На верстаку лежали кілька знятих коліс, біля них — коробки дрібних деталей. Механік витер руки й показав на низький стілець.

— Оце можна розбирати сидячи. Люди приносять, я сам не встигаю. За їжу домовимося, коли побачимо, що там ціле.

Марек узяв із коробки втулку. Повернув у пальцях, поклав назад.

— Надовго роботи?

— Мені — надовго.

Вони помовчали. Мартін дивився на нього тим самим уважним поглядом, який Марек знав ще від першої розмови біля візка. Щось у цьому погляді змінилося, але минуле не переробилося разом із ним. Механік не казав, що тепер вірить кожному слову про старий вантаж. Просто підсував посильну роботу.

— Я в Сарн повернуся, — сказав Марек.

Мартін опустив ганчірку.

— Знову по щось?

— Там є місце. Хочу сам подивитися.

— Місць і тут вистачає.

— Не таких.

Марек розповів про Сейра. Без мохової тиші на кожному слові, без обіцянки, що за іншим небом усе стане добре. Стара лежанка була суха. Чоловік, який про неї говорив, зранку збирався закінчити роботу й лагодити власний дах. Власне, це й переконувало більше, ніж будь-яка красива назва.

Мартін вислухав. Взявся за колесо, яке давно чекало біля верстата.

— Рука ще болить?

— Менше.

— То не тягни зразу все на неї.

Він повернувся до роботи. Марек посидів іще, тоді підвівся. Втулки лишилися в коробці.

Квиток купив у Лотти наступного дня. Вона знайшла знайому адресу, спитала про повернення. Марек сказав, що цього разу не знає, коли захоче назад.

— Тоді звичайне місце в один бік, — відповіла Лотта. — Далі сам собі купиш.

Він відрахував частину марок. Решту розділив: на дорогу й те, що не хотів витратити в першій крамниці. Лотта видала позначку на рейс і повернула решту.

На станції Ірма запитала, чи лишати його місце.

— Якщо комусь треба, віддай, — сказав Марек.

— Речі забереш усі?

Він подумав про мертвий телефон. Про ключ від квартири, який досі лежав у кишені, й квитанцію з Вікторової куртки.

— Усі.

Ніщо з того не важило стільки, щоб скидати зараз.

Вони повечеряли звичайно. Тео скаржився, що людей у дворі більшає, а каструлі лишаються ті самі. Лукас спитав, чи панцирниця вкусила б спис, якби Марек її вдарив. Марек сказав, що йому вистачило не перевіряти. Хлопець явно сподівався на кращу відповідь.