Розділ 12

На станції переставили стіл.

Марек зупинився в дверях, дивлячись на порожнє місце біля вікна. Раніше там можна було покласти рюкзак, не питаючи. Тепер стіл стояв під протилежною стіною, а на старому місці сушили довгі смуги тканини.

— Ногами не зачепи, — сказала Ірма.

Вона сиділа за столом і розплутувала шнур. Побачивши Марека, опустила руки. Усміхнулася, але не встала.

— Повернувся.

Він кивнув. Хотів сказати щось про дорогу, та натомість спитав, чи можна сісти.

Ірма посунула стілець ногою.

Рюкзак із плеча зісковзнув майже сам. Марек поставив його між колінами й посидів, слухаючи станцію. У дворі сперечалися через відро. За стіною Тео шкреб ложкою в каструлі. Лукас пройшов із мокрою ганчіркою, спинився, побачивши Марека, й подивився на рюкзак так, ніби звідти мало щось вилізти.

Марек витяг пакунок сиру.

— Оце спокійне. Можна різати.

Лукас глянув на Ірму. Вона кивнула, і хлопець забрав сир на кухню.

Вставку Марек поклав на стіл у своїй обгортці. Ірма розгорнула її обережно, не торкаючись темного краю.

— Воно?

— Прийняли касету, видали те, що обіцяли.

Ірма провела пальцем по паперу.

— Учора знову прийшли. Звідти ж.

Марек підняв голову.

— До станції?

— До депо. Ян був нагорі, бачив. Потім закрили проїзд старим автобусом. Не весь двір, тільки до наших вулиць. Тепер там люди чергують.

Вона говорила спокійно, аж поки шнур не зачепився за її рукав. Ірма сердито смикнула, тоді поклала його на стіл.

— Нас тут не чекали, — сказав Марек.

— А ти хотів, щоб чекали?

Він похитав головою.

На кухні Лукас розповідав Тео про сир. Той щось буркнув, потім у дверях з'явився Мартін. Приніс свій кухоль і сів, підклавши під ніжку стільця стару газету.

Марек розповів про панцирницю, решітку й Еріка. На словах про касету Мартін перестав крутити кухоль у руках.

— Сейр сказав, усі з того поста пішли, — додав Марек. — Ніхто там заради приладів не лишався.

Ірма подивилася на тканину біля вікна.

— Правильно зробили.

Вони поїли разом. Тео приніс миски, забрав шматок сиру й відразу відрізав собі, не чекаючи особливого запрошення. Марекові дісталася тепла юшка. Він їв повільно, хоча хотілося проковтнути все одразу.

Коли посуд прибрали, Марек дістав відбиток.

Обгортка легко розійшлася по шву. Усередині лежала тонка темна пластинка. Ні вістря, ні кнопки. Він потримав її, перевернув. Перед очима проступило коротке прохання підтвердити засвоєння.

Марек погодився.

Пластинка нагрілася й потьмяніла. На мить стало ясно, як можна зібрати власне зусилля в короткий поштовх. Відчуття було переконливе, майже знайоме — як рух рукою, яким давно користуєшся, але раптом забув, із чого він починається.

Він поклав пластинку на стіл. Торкнувся пальцями важкого дерев'яного ящика під лавою.

— Ти що? — спитав Мартін.

— Спробую.

Марек натиснув. Спробував зібрати те коротке відчуття й послати вперед.

Ящик не рушив.

Натомість у грудях наче провалилося щось тепле. Рука здригнулася, підошва ковзнула по підлозі. Марек уперся другою долонею в лаву. Під ребрами заболіло.

Мартін устиг підхопити кухоль, який стояв надто близько до краю.

— Це він так має? — спитав він, кивнувши на ящик.

Марек сів.

— Сподіваюся, ні.

Думка про ще одну спробу здалася огидною. Йому вистачило ясності відбитка, щоб повірити у власну вправність, і одного ящика, щоб перестати.

Ірма прибрала вставку назад в обгортку й віддала йому. Не казала, що він мусить навчитися до ранку. Мартін відсунув ящик під лаву, цього разу обома руками. Той заскреготів важко. Принаймні не здавався таким, що посунеться від одного правильного слова.

До матраца Марек дістався повільніше, ніж увійшов у двір. Поставив спис біля стіни, сховав вставку й ліг на лівий бік. Десь за дверима Мартін спитав Лукаса про воду. Хлопець відповів, потім вони почали сперечатися через мокрі черевики.

Марек слухав знайомі голоси. Не згадував ні Чаші, ні ящика. Заснув раніше, ніж Тео прийшов до свого місця.

Наступного дня він довго не брався ні за що важке. Поснідав, помився, висушив куртку на сонці. На рукаві лишилася світла сарнська глина. Мартін побачив її й спитав, чи це вже відмиване. Марек сказав, що дізнається, коли спробує.

До полудня механік попросив потримати звичайний візок. Міняв колесо: втулка перекосилася, невеликий штифт не хотів виходити. Марек сів на низький табурет, поставив візок так, щоб не тиснув на коліна. Мартін збив край іржі й потягнув штифт щипцями. Той подався, тоді знову став.

— Відпусти, — сказав Марек.

Мартін глянув на нього.

— Ти знову свій ящик?

— Тут не ящик.

Він торкнувся тупого кінця штифта. Пальці спершу тиснули навскіс, і від цього тільки неприємно затерпло зап'ястя. Марек переставив табурет, спер ногу об тверду ніжку візка й опустив плече. Тепер перед ним був короткий прямий рух, для якого не треба було тягнути весь візок на себе.

Він зібрав зусилля.

У долоню віддало різко, наче по ній стукнули з іншого боку. Штифт вискочив і вдарився об підставлену Мартіном ганчірку.

Марек мимоволі потягнувся за ним — і зігнувся, притиснувши лікоть до боку.

— Сиди, — сказав Мартін. — Я дістану.

Він узяв штифт, поклав на верстак. Колесо тепер знялося легко. Механік оглянув втулку, а потім — Марекову руку.

— Вийшло?

— Начебто.

— Колесо зняв. Отже, вийшло.

Марек сидів, поки в долоні перестало гудіти. Хотілося зробити ще раз, уже впевнено, щоб не лишати все на цьому незграбному ривку. Він прибрав руку з візка.

Мартін знайшов потрібну шайбу й докінчив сам. Марек тільки підсунув коробку ногою.

Згодом у двір прийшов Ян. Оглянув вставку, довго вертів папір із її зображенням. Він знав депо краще, ніж Марек: колись міняв там проводку, пам'ятав нижній хід до основи майданчика. Там можна було підійти ззовні, не переходячи двір між вагонами.