Розділ 11

Під навісом хтось уже палив вогонь. Дим стелився вздовж низької стелі й виходив крізь щілину в камені, майже не потрапляючи вниз. Марек устиг подумати, що тут нарешті вміли влаштовувати дах, під яким можна дихати.

Сейр сидів біля входу, поклавши на коліна оберемок нових віх. Кінчики віх були пофарбовані жовтим. Одна зламалася, і він сердито зчищав із неї фарбу ножем, ніби сподівався врятувати хоч це.

— Дістали?

Ерік показав на Марека.

— Дістали. На мене місця лишиться?

Сейр глянув, як кур'єр стає на ногу, і відсунув свої віхи.

— Біля стіни сухо. Чобіт одразу не смикай.

Ерік сів і спершу просто потримав ногу перед собою. Марек поклав рюкзак поруч, дістав касету. Сейр узяв футляр, упізнав червону смугу й повернув назад, навіть не намагаючись роздивитися його ближче.

— От і добре. Старий пост уже не триматимемо. Новий ближче до людей.

Марекові стало трохи прикро за всі столи, накриті колись тканиною. Він не знав, що там вимірювали, але хтось же ходив туди на роботу, сердився на дрібні поломки, лишав кухоль не на своєму місці. Тепер по столах ходила панцирниця.

— Люди всі вийшли? — спитав він.

— Усі, хто там жив. Не заради касети лишатися.

Сейр прибрав ніж. Допоміг Ерікові послабити шнурівку. На кісточці проступала припухлість. Кур'єр помацав її, поморщився й відсунув руку.

— Завтра буде краще.

— Завтра й подивишся, — сказав Сейр.

Марек узяв порожню пляшку й пішов до води. Струмок біг уздовж кам'яного краю, нижче навісу; Сейр показав місце, звідки тут набирали. На зворотному шляху Марек побачив білу западину.

Вона лежала в зелені, завелика для будь-якої тварини, яку він знав удома. Наче хтось протягнув боком крізь зарості цілий вагон, а потім ліг. Мох по краях був довгий, сивий, посередині — прим'ятий і сухий. У ньому темніла нерівна смуга голої основи.

Марек спинився над краєм. Вітер, який шумів біля навісу, сюди майже не заходив. Було чути, як десь унизу стукає маленький камінчик, зрушений водою. Він давно не слухав такого звуку без очікування, що зараз хтось його покличе.

З другого боку западини з'явилися люди.

Попереду йшов широкоплечий чоловік у короткій шкіряній куртці. Лук він тримав низько, тятивою до себе. За ним двоє несли згорнуті сітки й вузькі жердини. Усі троє дивилися під ноги, а не на навіс.

Чоловік із луком першим побачив Марека. Спинився, кивнув на білий мох.

— Давно так?

— Я сьогодні вперше тут.

Той присів, відгорнув сухі пасма. На зап'ястку в нього тягнувся старий білий шрам. Він натиснув на мох, подивився на пальці й випростався.

— Порожньо. Вже давно пішов.

— Хто?

— Білий ткач. Орд, — додав він, торкнувши себе пальцем до грудей.

Марек назвався. Чоловік зі сіткою, худий і старший за другого, втомлено переступив із ноги на ногу.

— Під дах підемо? — спитав він Орда. — Чи мох грітиме?

— Іди, Левіне. Іво, жердини не кидай на біле.

Молодший сердито перехопив свою ношу. Марек відступив, даючи їм дорогу. Орд лишився ще на хвилину, оглянув темну смугу й пішов слідом.

Під навісом стало тісніше. Сейр знав усіх трьох, та віхи відсунув лише настільки, щоб люди могли сісти. Ерік дістав казанок. Воду гріли довго: дрова потріскували, а вітер раз у раз тягнув тепло вбік. Левін мовчки посунув казанок ближче до жару й підклав із навітряного боку плаский камінь. Вода нарешті почала ворушитися.

Орд помітив короткий важіль біля Марекової ноги.

— З поста?

— З дому. Раніше був довший.

Мисливець глянув уважніше, але розпитувати не став. Дістав загорнуту їжу, розділив між своїми людьми. Іво відкусив і відразу обпікся чаєм. Левін подивився на нього з сумною терплячістю людини, яка бачить це не вперше.

Марек розмочив корж у гарячій воді. Чужа приправа, яку додав Ерік, пахла яблуком, а на смак виявилася чимось середнім між цибулею та гірчицею. Він не зміг приховати виразу обличчя.

— Багато насипав, — визнав кур'єр.

— Тепер уже знаю, що був живий.

Ерік забрав миску, додав води. Стало просто їстівно, і цього вистачило.

Орд розпитував Сейра про стежки. Назви Марекові нічого не казали, але на словах про старий пост він підняв голову. Мисливець говорив про великого звіра, який міг перекрити людський шлях усім тілом.

— Зараз ідемо нижнім краєм, — сказав Орд. — Відведемо від проходів, поки люди знову туди не полізли.

— Він і без вас ходить, — озвався Сейр.

— Люди теж. А потім кричать.

Орд не виглядав людиною, якій потрібен дозвіл сивого чоловіка. Проте голосу не підвищив. Показав на ближній зубець і порадив Ерікові триматися зліва від нього: праворуч пухка кірка, із хворою ногою краще не ставати. Кур'єр подякував.

Коли троє вляглися ближче до виходу, Марек спитав Сейра про білий мох.

— Це лежанка?

— Стара. Тут уже нічого.

— А в новій що?

Сейр якийсь час дивився на вогонь. Потім провів долонею по своїх віхах, складаючи їх рівніше.

— Знаєш Тиху Чашу?

Марек похитав головою.

— Там таке живе. Не ось це сухе. Люди ходять полежати. Іноді дуже треба.

— Поспати?

— Можна й поспати. Я спершу просто сидів. Хотів, щоб мене хоч трохи не чіпало те, чого вже однаково не поправиш.

Сейр не дивився на Марека. Здавалося, він говорить радше до маленького вогню перед собою.

— І не чіпало? — тихо спитав Марек.

— Відпустило. Я пам'ятав усе те саме, а сидіти міг. Дихати. Не сварився подумки з людиною, якої поруч не було.

Марек опустив очі на миску. За останні дні він робив багато різного, але сваритися подумки встигав завжди. З Мартіном. З колишнім партнером. Із собою, коли згадував, що треба було сказати тоді.

— А потім ти вийшов?

Сейр повернувся до нього.

— Сам. Посидів, поспав, зголоднів. Пішов додому. Назавтра знову працював. Це не місце, де все скінчиться.