Розділ 10

По той бік пахло нагрітим каменем і чимось кислим, наче поруч розрізали великий незрілий плід. Марек зробив зайвий крок, бо земля під ногами здавалася нижчою, ніж мала бути. Потім зупинився.

Ерік стояв біля низької стіни й чекав. За ним униз ішли тераси — широкі, сірі, місцями вкриті білою кіркою. Між каменем піднімалася зелень. Далеко вона скидалася на ліс, та ближні стебла були завтовшки з людський тулуб і вигиналися, ніби під вагою води. Листя на них майже не було. З ребристих боків виступали пласкі нарости, один над одним.

Марек підняв голову. Крізь високі хмари просвічувало бліде, трохи жовтаве небо. У Вельдені таке світло буває перед грозою. Тут унизу сушили білизну.

Жінка струшувала простирадло над огорожею. Поруч хлопець перекладав у кошики темні плоди. Він подивився на спис і щось сказав.

Марек почув незнайомі звуки, а за ними — вже зрозуміле:

— Зачепиш тканину.

Він опустив вістря. Хлопець відсунув кошик і повернувся до роботи. Перша розмова в іншому світі закінчилася цілком вдало: від нього всього лише хотіли, щоб він не заважав.

Ерік показав на кам'яну споруду над терасами. Біля неї стояв стовп із поперечиною; на кінцях повільно оберталися вузькі лопаті. До споруди вела втоптана дорога. Уздовж неї росли низькі кущі з твердим круглим листям, і на кожному листку лежала світла порошинка. Марек спершу подумав про сіль. Тоді одна порошинка поворухнулася й перелетіла на сусідній кущ.

— Не зупиняйся під ногами, — сказав Ерік.

Позаду чоловік із кошем на спині чекав, поки вони звільнять дорогу. Марек відступив. Світ був чужий, а звичка стояти в найвужчому місці лишилася своєю.

Сейра знайшли біля лопатей. Невисокий сивий чоловік тримав між зубами дерев'яну шпильку й намагався стягнути докупи розірвану тканину вітряка. Він не зміг відповісти на привітання, поки не витяг шпильку.

— Звідси чи з Землі?

— По касету, — сказав Ерік.

— Отже, з Землі.

Сейр спустився з підставки. На його рукавах засохла біла глина. Він вислухав Еріка, глянув на зображення футляра, яке дала Лотта, й провів пальцем по дальній терасі.

— Старий пост за тим зубцем. З цього боку низький люк. У нього й заходили, коли стояли прилади.

— А звір? — спитав Марек.

Сейр показав розведеними руками ширину, від якої бажання лізти в люк помітно зменшилося.

— Панцирниця. Гніздо нагорі. Буває, йде до води, тоді можна дістатися нижньої кімнати. Молодих не чіпайте. І дорослу не женіть через себе.

— Ти нас проведеш? — спитав Ерік.

Сейр подивився на розірване вітрило.

— Оце доведу до ладу. Потім мінятиму віхи на нижньому обході. Люди старим ходять, а він уже не всюди є. До вечора дістануся кам'яного навісу за постом, там і ночуватиму. Можете туди вийти, якщо не затримаєтесь.

Він дістав дощечку й намітив зубець, пост і нижній навіс. Марек запам'ятав нерухомі камені. Між ними Сейр провів хвилясту лінію.

— Тут живе. Як накриє тінню — не поспішайте. Побачите, що стебла складаються, ставайте на камінь. Не на сусіднє стебло.

На словах це здавалося очевидним. Марек подякував і зняв рюкзак, поки Ерік розпитував про воду. Сейр дав наповнити пляшки зі своєї закритої бочки, а потім повернувся до вітряка. Робота, очевидно, не закінчилася від появи двох чужинців.

Вони йшли поміж низькими полями. Звідси зелень уже не скидалася на ліс: окремі стебла підіймалися над головою, перепліталися, спускали м'ясисті краї до самої землі. Де-не-де їх підрізали. Зрізи темніли, під ними збиралися дрібні прозорі мушки. Марек ішов осторонь, не пробуючи перевірити, чи вони кусаються.

Першу зупинку зробили раніше, ніж він хотів. Рюкзак тягнув плече, і довелося пересунути лямку. Ерік поділив корж, сів навпроти. Нічого не сказав про темп. Сам теж витяг ноги з явним задоволенням.

Далі стежка піднялася на широкий зелений край. На ньому лишалися сліди підошов і вузькі борозенки від чиїхось кігтів. Марек спершу ставив ногу ближче до стебла, потім перестав про це думати. Поверхня пружинила, але не прогиналася. Здавалося, йдеш по товстій гумі.

Ліву щоку раптом закололо. Марек потер її рукавом. Відчуття повернулося, коли він наблизився до товстого вузла між стеблами.

Так уже було біля кабелю у Вельдені. Він зупинився, прислухався до себе. За кілька кроків кололо слабше; біля вузла знову сильніше. Отже, тут щось рухалося. Чи трималося. Марек не знав, як назвати це точніше.

Ерік попереду зігнувся й пішов під похилим стеблом. Марек обрав ширший сусідній наріст. У щоці майже стихло, та поверхня виглядала такою самою міцною. Він вирішив, що біля спокійнішого місця й пройти легше.

Над ними пропливла тінь.

Спершу змінився колір. Зелений край посірів, по ньому пішли глибші складки. Потім наріст під Еріковими ногами почав повільно підійматися.

Кур'єр перескочив на камінь.

Марек рушив за ним — і відчув, як його широка опора завертається до стебла. Наче хтось тягнув з-під нього килим, тільки килим був завтовшки з лаву.

Він не встиг до каменя. Кинувся боком, уперся долонею в шорсткий виступ і з'їхав нижче. Рюкзак ударив по спині, під ребрами різонуло. Марек притиснувся до виступу й не рухався, поки міг тільки дихати коротко, з відкритим ротом.

Унизу ляснуло. Зірвався прив'язаний зовні кухоль; слідом із відкритої кишені висипався пакунок коржів. Він ковзнув на зелений край, який уже згортався в тугу трубку, і зник усередині.

Марек встиг подумати, що навіть тут недоїдена їжа знаходить спосіб його покинути.

— Ти цілий? — озвався Ерік зверху.

— Скажу, коли перестану триматися зубами.

— Там збоку вниз камінь. Бачиш?

Марек повернув голову. Нижче й ліворуч тягнувся сірий уступ. Між ним і виступом лишався звичайний крок, тільки вниз. Він опустив спис тупим кінцем, намацав камінь, потім спустився сам. Стати на обидві ноги виявилося неймовірно приємно.

Угорі стебла продовжували складатися. Одне перехилилося над стежкою, повільно перекрило проміжок. Якби він устиг за Еріком, повертатися тут однаково було б нікуди.