Розділ 9

У читальному залі пахло мокрим одягом і вчорашнім димом. Марек прокинувся від того, що хтось обережно витягав з-під його ліктя край ковдри. Ліда відразу відпустила тканину.

— Я думала, це вільна. Гелені ноги вкрию.

Він посунувся. Зі стільців, на яких довелося ночувати, тіло не хотіло збиратися назад. Марек повільно сів, розтиснув пальці й подивився на темну смугу сажі під нігтями.

— Бери.

Ліда забрала ковдру й віднесла до вікна. Гелена вже сиділа, поправляючи милицю. На сусідньому стільці лежала її сумочка. Віктор спав неподалік у Марековій куртці, підклавши під голову згорнуту мокру сорочку. Вночі вона трохи підсохла, та однаково пахла гаром.

Грета стояла біля дверей і сперечалася з Петером через хліб. Він хотів іти до двору, вона показувала, що люди з їжею приходять з іншої вулиці. Побачивши, що Марек прокинувся, обірвала суперечку й підійшла.

— На станцію підеш?

— Так. Треба лягти нормально.

Вона кивнула, наче чекала саме такої відповіді.

— Я тут лишуся. Ліда теж. Гелені поки нікуди. Петер сам хоче до будинку глянути, я його не втримаю.

Марек подивився на сусіда, який уже збирався біля дверей.

— До сходів краще не підходити.

— Скажи йому. Мене не чує.

Та коли Петер наблизився, Грета сама взяла його за рукав і повторила, цього разу тихіше. Він насупився, пояснив, що не лізтиме всередину, тільки подивиться з двору. Вона відпустила. Марек не додавав третього голосу.

Віктор прокинувся й одразу перевірив кишені куртки. Знайшов квитанцію, довго розглядав дрібні букви. Потім помітив Марека й простягнув папірець йому.

— Твоє.

Марек узяв квитанцію. Розгладив її, сам не знаючи навіщо, і сховав у рюкзак.

— Куртку я поверну, — сказав Віктор.

— Поки носи.

Віктор опустив очі. Учора він благав допомогти зі шафою; сьогодні дивився на чужий рукав так, ніби й він був позичений на невідомий строк. Марек не знайшов, що сказати, й підвівся.

Бік відразу нагадав про дах. Ліве плече теж боліло, але рухалося. Він надів свою легку куртку, усе ще в плямах сажі, й підійшов до вмивальника. Вода була холодна. Милом удалося зняти більшість чорного з долонь; решта не хотіла відмиватися й лишилася до кращого часу.

У залі починали переставляти стільці до стін. Люди влаштовували собі день: шукали рідних, ділили їжу, просили когось побути з дітьми. Грета знайшла для Гелени місце біля вікна й підсунула під ноги низьку підставку. Ліда розклала на столі свої уцілілі дрібниці. Їй нарешті було куди їх покласти.

Марек забрав спис, попрощався й вийшов. Грета махнула йому з порога, тоді повернулася до людей. Ніхто не пішов слідом.

За клубом дорога вела повз старі теплиці. Марек обрав її, щоб не обходити квартал біля депо. Тут пахло мокрою землею, а під огорожею зеленіла звичайна кропива. Звідкись ізсередини долинула лайка — коротка, сердита, зовсім не урочиста.

Відчинилися двері. Жінка в полотняному капелюсі вийшла спиною вперед, тягнучи невисокий ящик. Він зачепився за поріг, і вона спинилася, піднявши на нього очі з явною неприязню.

Марек притримав двері.

— Дякую. Не тягни, я сама, — сказала вона, побачивши його руку.

Вона розвернула ящик боком і витягла на доріжку. Всередині стояли невеликі пакети з насінням. На кожному від руки написали назву. Марек упізнав огірки й квасолю, решту не розглядав.

— Ти зі станції? — спитала жінка.

— Туди йду.

— Я Марта. Ерік учора про мене казав?

— Про вас — ні.

Марта скривилася, але не здивувалася.

— Мав запитати, кому з їхніх мандрівників земне насіння потрібне. А тоді знову втік. Якщо зустрінеш, скажи, що я не триматиму все для нього вічно.

Вона зняла капелюх і провела долонею по короткому волоссю. У теплиці позаду виднілися ряди рослин. Одна квітка звисала майже до дверей: величезна, бліда, з червонуватим пилом уздовж країв.

— Раніше така не була, — сказала Марта, помітивши його погляд. — Мені б дочекатися, що з неї виросте. Хоч раз можна без гризоти помилуватися квіткою.

Вона говорила сердито, та дивилася на рослину майже з ніжністю. Марек подумав про мох над каналом. Не розповів — просто стояв, поки Марта оглядала суцвіття.

— Душно тут, — сказала вона. — Я провітрю, а ти, якщо можеш, двері ще потримай.

Він поставив спис біля огорожі й лишився на порозі. Марта пройшла всередину, повернула ручку віконця нагорі. Рама клацнула, і над грядкою пішов протяг.

Квітка здригнулася. З її краю піднялася червона хмарка.

Марта спершу тільки подивилася. Потім чхнула, відвернулася й почала кашляти. Марек відчув, як защипало в носі. Пил плив до дверей тонкою широкою смугою, осідав на рукаві.

— Вийдімо, — сказав він.

Марта ще тягнулася до віконця, ніби могла повернути все назад. Кашлянула знову й опустила руку. На порозі вона зачепила порожню коробку, але сама втрималася за одвірок. Марек притримав двері, давши їй місце. Вони вийшли й відійшли до огорожі.

Ящик із насінням лишався на доріжці. Марта накрила його своєю курткою, яку кинула на лаву перед роботою. Марек затягнув ближче до них, не заходячи в червону смугу. Потім вони посиділи, поки можна було знову говорити.

— Добре я провітрила, — сказала Марта.

Марек витер сльозу з кутика ока. В ніс немов насипали меленого перцю.

— Зате одразу надвір вийшли.

Вона тихо засміялася й знову закашляла.

Крізь скло було видно, як пил поволі осідає на темну землю. Марта сиділа поруч, поклавши долоні на коліна, і дивилася всередину. Марек упізнав у цьому погляді розчарування людини, яка пішла робити звичайну справу, а повернулася з новою незручністю.

— Погубила рослини, — сказала вона.

— Ти ще не бачила.

— Бачу, як усе засипало.

— А що з ними буде — ще не бачила.

Марта подивилася на нього. Потім дістала з кишені чисту ганчірку й витерла очі.

— Сьогодні туди не піду, — сказала. — Нехай постоять. Я теж постою без них.