Розділ 8

Дим було видно ще від перехрестя. Марек спершу подумав, що знову палять сміття біля майстерень. Тоді вітер змінився, і над дахом його будинку простяглася густа сіра смуга.

Він пішов швидше. Біля арки довелося притиснутися до стіни: двоє чоловіків несли відра, розхлюпуючи воду собі на штани. За ними бігла жінка з порожнім тазом. Ніхто не дивився вгору.

У задній прибудові горіло. Полум'я поки ховалося всередині, тільки з-під покрівлі раз у раз вихоплювався рудий язик. Марек бачив цю покрівлю щодня з кухонного вікна. Звідти вона здавалася просто іржавим дахом. Тепер усередині тріскало сухе дерево, а під стіною вже чорніли вікна нижнього поверху.

Він поставив рюкзак за кам'яний стовпчик, подалі від потоку людей, і зайшов у свій під'їзд.

До повороту сходів ще було видно підлогу. Вище все губилося в димі. Тягнуло гарячим пилом; Марек кашлянув, прикрив рот рукавом і одразу відступив до дверей. До квартири так він не дістанеться.

Знадвору хтось гукнув його. Грета стояла в дальньому кутку двору біля драбини, яку притулили до стіни. Обличчя в неї було в сажі, волосся прилипло до скронь.

— Там Гелена, — сказала вона, щойно Марек підійшов. — У Ліди. Петер теж лишився. Вивести не встигли, сходами вже не пройти.

На вікні над нею майнула рука. Ліда висунулася, вдихнула повітря й озирнулася всередину.

— До них з того крила можна? — спитав Марек.

Грета глянула на дерев'яну галерею під дахом. Вона ще стояла, хоча від неї донизу звисала частина поруччя.

— Можна спробувати. Через задній під'їзд. Там сухо поки.

Чоловік біля драбини розсердився:

— Куди ти підеш? Звідти вже всі вийшли.

— Бо звідти вийти можна, — відповіла Грета. — А ці тут.

Він почав переставляти драбину, шукаючи рівнішого місця. Її верх однаково не діставав до вікна. Марек підняв голову. Ліда вже не висовувалася, тільки тримала відчинену стулку.

За аркою була вулиця, відкрита й майже чиста від диму. Марек міг забрати рюкзак і вийти. Ковдра лишилася б у квартирі, але на станції була інша. Він відчув, як свіжий ранок стає холодним під вологою курткою.

З вікна виглянув Петер. Побачив Грету, показав кудись усередину й розвів руками. Марек не розібрав слів, та зрозумів рух: Гелена не зможе спуститися навіть тоді, коли драбину вдасться поставити ближче.

Він витяг рюкзак з-за стовпчика й накинув на ліве плече.

— Покажеш дорогу через другий під'їзд?

Грета одразу підхопила свою сумку. До неї причепився чоловік із відром:

— Дай хоч комусь ключі, якщо підеш!

Вона дістала в'язку, відчепила від неї маленький ключ і лишила йому.

— Комора внизу. Синє відро там, іще шланг. Дверей за собою не замикай.

Чоловік кивнув і пішов сам. Грета вже не дивилася, чи правильно він звернув.

Другий під'їзд був за рогом крила. Біля дверей стояла жінка в капцях із квітами; в руках тримала радіоприймач без кришки. Вона розступилася перед Гретою, але перегородила шлях Марекові, побачивши спис.

— Це зі мною, — коротко сказала Грета. — До Ліди йдемо.

Жінка відступила. Марек не став нічого додавати. Він і сам не знав, як виглядає чоловік зі списом на тлі палаючої прибудови.

Сходи тут були кам'яні, прохолодні. На першому повороті сидів кіт, забившись за батарею. Грета нахилилася до нього й покликала, але кіт притиснув вуха. Знизу жінка з приймачем гукнула, що сама його дістане. Грета випросталася й пішла далі.

Вгорі вони вийшли до галереї. За вікном пахло димом, зате повітря рухалося, і можна було дихати. Мокрі дошки під ногами потемніли від дощу. Уздовж стіни стояли вазони; у перекинутому горщику світилися дрібні білі квітки. Марек обійшов їх, не вдивляючись.

Грета ступила першою. Галерея озвалася скрипом. Вона зупинилася, торкнулася стіни долонею й повільно пішла далі. Марек дочекався, поки між ними стане більше місця.

Внизу люди носили воду. Відро випало з чиїхось рук і покотилося по бруківці, голосно брязкаючи. Хтось лаявся, хтось вимагав відійти від вікон. Марек дивився на Гретину спину й на дошки попереду. Ребра нили, коли доводилося витягувати ногу над місцем, де провалився край настилу.

Спис він ніс уздовж стіни, не спираючись ним у тонкі дошки. Від його ваги починало тягти зап'ясток. Залишити зброю внизу він не подумав. Тепер уже не повернеться заради цього.

Біля другого крила Грета постукала у відчинене вікно. Ліда визирнула з кімнати, побачила її та побігла до дверей.

Марек дістався слідом. У коридорі було душно. Дим тягнувся з нижніх сходів довгими смугами, розпливався під стелею. Грета одразу причинила за ними двері до сходового майданчика.

У Лідиній кімнаті Гелена сиділа біля вікна. Милицю тримала так міцно, що пальці побіліли. Петер складав у невеликий мішок пляшку й щось із посуду. Біля шафи стояв незнайомий Марекові сусід у мокрій сорочці. Він весь час повертав голову до коридору.

— Віктор ще тут, — сказала Грета. — З верхнього. До нас спустився.

Віктор не привітався. Зиркнув на спис і знову відвернувся.

— Через галерею вийдемо? — спитала Ліда.

Грета поглянула на Марека. Він подивився на Геленину ногу, на вузькі двері, на те місце за вікном, де щойно пройшов сам.

— Я пройшов, — відповів він. — Разом там не треба ставати.

Петер одразу відклав мішок. Підійшов до Гелени, простягнув їй руку. Вона спробувала підвестися й знову сіла, не втримавши рівноваги. Ліда підсунула їй милицю зручніше.

Марек опустив рюкзак біля дверей. Пакет із сухим одягом тихо зашарудів. Ковдра в його квартирі лишилася там, де він її відпустив останнього разу. Тепер згадувати про неї було навіть дивно.

За стіною тріснуло дерево. Віктор перестав дивитися в коридор і нарешті відійшов від шафи до людей.

Петер вийшов на галерею першим і простягнув Гелені руку. Ліда тримала жінку з кімнати, Грета забрала милицю, щоб та не застрягла між дверима. Марек відійшов від проходу. Звідси було видно тільки вузьку смугу двору й дим за нижнім краєм даху.