Розділ 7

До депо Марек дістався, коли на вулиці вже потепліло. Ішов обхідними проходами, не повертаючись до зруйнованого навісу. Рукавиці лежали в кишені, спис упирався тупим кінцем у землю при зупинках. Еліза вранці знову глянула на бік, що тепер посинів, і не зраділа його намірам. Він теж не радів, але каталог сам до станції не прийде.

За деповською брамою стояли вагони. Частину відкотили до дальньої стіни, посеред майданчика лишилося порожнє місце. Саме там Марек побачив світло.

Воно підіймалося з асфальту рівним колом. Усередині темнів невисокий виступ, схожий на той, що був на зовнішньому вузлі, тільки тут біля нього не стояли люди з папірцями. Над колом змінювалися цифри.

Марек зупинився перед брамою. Відлік ішов униз.

Збоку, на стіні старої диспетчерської, темніла гладка плита. Біля неї проступав напис про каталог. Найкоротший шлях до плити пролягав через світне коло.

Він уже шукав, як обійти його між вагонами, коли з'явився новий рядок.

Імпорт. Перенесення заражених особин. Звільніть небезпечну зону.

Поруч дзенькнуло залізо. У навантажувальному навісі жінка витягала коробку з-під стола. Чоловік тримав дверцята, щоб вона не вдарилася головою. Обоє були значно ближче до кола, ніж Марек.

— Тут попередження! — гукнув він.

Жінка випросталася, притискаючи коробку до живота.

— Ми бачимо.

— Пише відійти.

— Зараз заберемо своє й підемо. Антоне, пустиш — мені пальці придавить.

Чоловік перехопив дверцята. Марек відійшов назад до в'їзду. Доводити щось двом дорослим людям серед колій не хотілося.

За навісом тягнувся високий поміст. Від нього крізь склад ішов товарний прохід на сусідню вулицю; обоє широких дверей стояли відчинені. Жінка саме показала туди коробкою, та Антон похитав головою й заходився вивільняти ще одну торбу. Напевно, збиралися винести все за раз. Марек колись теж любив заощаджувати ходки, а потім довго збирав розсипане.

Він зупинився за цегляним стовпом брами. Звідси бачив майданчик, а за спиною лишалася вільна вулиця. Світло не виходило за межі кола, та від нього пливло марево. Повітря дрижало, як над гарячим дахом. Низький звук віддавав у щелепах.

Жінка поставила коробку. Антон нарешті випустив дверцята. Вони про щось сперечалися; слів Марек уже не розбирав.

Коли відлік урвався, звук зник разом із ним.

На мить стало тихо. Марек почув, як десь на вулиці хтось пересуває підошви по асфальту.

Потім у колі з'явилися люди.

Щойно там було видно порожнє місце, а тепер стояли постаті — хтось на ногах, хтось уже падав на коліна. Одна вдарилася об асфальт долонями й повільно підняла голову.

На щоці не було шкіри. Нижня губа висіла темним клаптем, зуби лишалися відкритими. На грудях поблискувала застібка незнайомого крою. Постать повела головою й рушила до навісу.

За нею пішли інші.

Жінка відступила, випустивши коробку. Розсипалися пакунки. Антон гукнув її на ім'я — Віра — і схопив за рукав.

У Марека пересохло під язиком. Зомбі. Слово було до смішного знайоме, та нічого не пояснювало про те, як ці ноги переставлялися на справжньому асфальті.

Віра з Антоном кинулися за вагон. Прохід до брами ще був вільний, але до нього вже наближалася постать із вивернутою стопою. Віра висунулася, побачила її й повернула назад. Антон притискав торбу до грудей. З-під навісу до них ішли ще двоє.

Марек відступив від в'їзду. Біля огорожі, за сіткою, лежали металеві короби для дрібних деталей. Над ними навскіс висів лист жерсті. Порив вітру підняв його край і з гуркотом опустив.

Найближча постать повернула голову. Зробила кілька кроків до коробів, спинилася.

Марек глянув на вагон. Над ним виднівся край високого помосту. Віра теж дивилася в той бік, проте між нею і східцями рухалися дві постаті.

Він нахилився по камінь. Бік відразу озвався, і камінь довелося брати повільніше, ніж хотілося. Спис лишався в другій руці, з накритим вістрям. Тут від нього було приблизно стільки ж користі, скільки від парасолі перед поїздом.

Камінь пролетів крізь сітку й ударив у порожній короб. Гуркіт вийшов різкий. Постать із вивернутою стопою посунула до нього; одна з тих, що були біля вагона, теж розвернулася. Інша пішла далі.

Віра підняла голову. Марек показав на поміст, але вона вже тягнула Антона до східців.

Той спробував підняти торбу разом із собою. Ручка зачепилася за поруччя. Він смикнув її, зачепив коліном край сходинки й зігнувся.

— Лиши! — крикнула Віра.

Антон випустив торбу. Віра вхопила його за одяг, сам він відштовхнувся від поруччя й вибрався на поміст. Постать унизу простягнула руку до його черевика, та він уже підтягував ногу.

Марек кинув другий камінь. Цього разу влучив у жерсть. Вона загриміла об короби, а потім злетіла на землю.

На звук обернулося ще кілька голів. Усі не пішли: двоє лишилися під помостом, одна постать блукала біля розсипаної коробки. Віра підхопила Антона під лікоть. Вони швидко пройшли до відкритих складських дверей і зникли всередині.

Марек не став шукати наступного каменя.

До сітки підійшла постать із роздертим обличчям. Узялася за дріт. Пальці пролізли в отвір, потяглися до нього, і Марек відсахнувся так різко, що праворуч під ребрами кольнуло.

Між ними лишалася огорожа. За Мареком — вулиця. Він відійшов, дивлячись на браму: ніхто її не зачинив, звідти теж могли вийти. Зуби в розбитому роті рухалися, ніби постать жувала щось невидиме. Марек нарешті змусив себе відвести очі.

На розі він спинився, щоб вдихнути. Камінь натер долоню; він провів по ній великим пальцем і тільки тоді помітив, що руки тремтять.

Із товарного проходу на іншому кінці складу вийшла Віра. Антон кульгав поруч. Вона озирнулася, побачила Марека й махнула йому, не наближаючись до депо.

— Вийшли! — гукнула вона.

Він кивнув. Віра щось сказала Антонові, і вони самі обрали провулок далі від головної брами. За коробкою ніхто не повернувся.