Розділ 6

Ірма розгорнула папір на столі й притиснула край кухлем. Гість скинув заплічник, потер плече і тільки тоді помітив Марека.

— Ерік, — сказав він. — Якщо тобі потрібне те місце, сідай. Я вже настоявся.

Марек сів, поклавши спис під лаву. Ерік мав обвітрене обличчя й коротко підстрижене волосся, яке все ще стирчало після дороги. На заплічнику висів потертий знак кур'єрської служби. Одну із застібок замінили дротом.

— Він приніс відомості з вузла, — сказала Ірма.

Папір був тонкий, сіруватий. На ньому лишилися втиснуті рядки, рівні настільки, що Марек спершу прийняв їх за друк. Під назвою місця стояли дрібніші слова. Дощ розмив олівцеві позначки на краю, але втиснутий текст не постраждав.

Марек прочитав перший рядок, другий — і зупинився.

«Завершення участі».

Він посунув кухоль, щоб краще бачити.

— Звідки це?

— Із покажчика, — відповів Ерік. — Брав адресу, переписав собі назви. Оце мені дали разом із нею.

— Дали хто?

— На вузлі. Чоловік, який там сидить і міняє папір на сухарі. Сам відтиснув із таблички. Мені потрібна була дорога, йому — вечеря.

Ерік дістав із кишені мокру ганчірку й почав витирати долоні. Марек знову подивився на рядок. Папір не пояснював нічого. І все ж назва існувала не тільки в його голові.

— Ти знаєш, що воно означає?

— Я знаю, що його так назвали.

Ірма підійшла ближче. Марек відчув, що вона хоче спитати щось своє, і прибрав руку з паперу.

— А за старою залізницею є дорога? — спитала вона Еріка. — До селищ?

— Поки не ходив. Там інші возили, я тільки бачив їхні позначки.

— У мене брат там. Андре. Поїхав ще до всього цього, думав повернутися на кілька днів. Не встиг.

Вона не стала пояснювати більше. Ерік сказав, що розпитає, коли знову зустріне тих людей. Ірма кивнула, хоч із її обличчя було видно: цієї відповіді мало. Вона забрала зі столу порожній кухоль і повільно провела пальцем по його краю.

Марек повернувся до паперу.

— Я шукав це в довідці. Там нічого немає.

— Тут теж не обіцяє, що є, — сказав Ерік. — Це покажчик. Як назва на дверях. Відчиниш — може, там комора.

Він говорив без насмішки. Марекові сподобалося, що його не спитали, навіщо йому такі двері.

— А відчиняють де?

Ерік постукав пальцем по нижній частині аркуша.

— У каталозі. На зовнішньому вузлі можна глянути, куди він прив'язаний. Пішли, якщо хочеш. Я там ще маю забрати одну річ.

Марек поглянув у двір. Уже темнішало. До своєї квартири він збирався повернутися по одяг, і від самої думки про дорогу ребра ставали важчими. Зате зараз він міг перестати вгадувати хоча б одну річ.

— Далеко?

— За наступним корпусом. Далі поворот.

Ірма подала йому папір.

— Занесеш назад, як подивитеся. Може, ще знадобиться.

Вони вийшли вдвох. Ерік ішов швидко, не помічаючи, що Марек відстає. Біля першого повороту озирнувся, стишив ходу й більше не прискорювався. Марек не став дякувати за це вголос.

У провулку пахло мокрим пилом. Біля нового кам'яного виступу горіла лампа — рівна, біла, без видимого дроту. Марек обійшов її, не підходячи впритул. Камінь постав посеред старого асфальту так акуратно, наче тут роками лишали для нього місце.

Перед виступом сидів чоловік на складному стільці. Він сперечався з дівчиною через сухарі й не підвів очей на нових відвідувачів. Поряд на дошці лежали тонкі аркуші з відтисками. Ерік привітався з ним, дістав із кишені невеликий пакунок і відійшов убік. Марек залишився перед темною гладкою поверхнею.

Він знав, як покликати свій напис. А тут не знав нічого. Поклав долоню на край виступу, потім забрав: від дотику не сталося жодної помітної зміни.

— Подивися в середину, — сказав Ерік, не обертаючись від пакунка. — Там заглиблення.

Марек нахилився. На темному тлі проступило кілька назв. Йому не довелося торкатися їх пальцем — достатньо було зосередитися, як на власних повідомленнях. Він знайшов ту, що стояла на папері. Наступний напис був короткий.

Локальний каталог — залізничне депо. Віддалене читання недоступне.

Марек перечитав. Спробував подивитися далі, але поверхня лишилася темною.

Залізничне депо він знав. Носив туди вантаж, чекав на підпис у старій диспетчерській, лаявся на вічно зачинений бічний вхід. Це було місце, до якого можна дійти ногами. Від такої звичайності трохи полегшало.

Він випростався, притиснув лікоть до боку. Ерік уже сховав пакунок і дивився на нього.

— Що показало?

— Депо. Каталог там.

— Тоді сам побачиш. Я в ту частину не заходив.

Чоловік на стільці перестав сперечатися з дівчиною й почав складати аркуші в коробку. Лампа над каменем не блимала. Звичайний міський вечір закінчувався поруч із річчю, якої ще недавно тут не було, і перехожі вже обходили її, не зупиняючись.

Марек ще трохи постояв перед виступом. Він міг би лишитися, перебирати назви й чекати, що одна з них раптом пояснить усе. Натомість склав папір і відійшов.

До депо треба йти вдень. Спершу одяг, рукавиці, ніч сну. Самого списа для кожної дороги не вистачить — це він уже мав нагоду перевірити.

Ерік повертався на станцію. Біля рогу вони розійшлися: Марек віддав йому аркуш для Ірми й сказав, що піде додому забрати речі.

— Дивись під ноги, — відповів Ерік. — Там після дощу всюди бите.

Це була найзрозуміліша порада за весь вечір.

Марек підтягнув ліву лямку рюкзака, який узяв перед виходом, і подався до знайомої вулиці. В голові лишалося слово «депо». Він знав, куди піде завтра. Що саме там знайде, довідка йому не сказала.

* * *

У під'їзді Марек спершу не впізнав запаху. Сирість лишилася, але до неї домішався свіжий вапняний пил. Він світив ліхтариком, який перед виходом позичила Ірма, і дивився під ноги. На сходинках біліли уламки штукатурки.

Відро біля сусідніх дверей зникло. Зате над одвірком простяглася нова тріщина, тонка внизу й ширша під стелею. Марек зупинив світло на ній, тоді перевів на сходи. Поки стояв тут, нічого не сипалося.