Розділ 5

Біля Розиної крамниці пахло вогким зерном. Марек прийшов із порожнім візком, який Мартін учора полагодив, і спершу подумав, що звернув не туди. Над дверима ще висіла вивіска з милом та рушниками. Зате внизу, під вікном, стояли відкриті мішки, а посеред подвір'я лежала мокра купа пакувального паперу.

Роза вийшла, витираючи руки об фартух. Вона була невисока, з широкими долонями й тим виразом обличчя, який буває в людини, коли день уже зіпсований, а решта ще тільки починає прокидатися.

— Еліза сказала, у вас лишилося перев'язувальне, — почав Марек.

— Лишилося. А ти від неї?

Він кивнув.

— У мене комору залило, — сказала Роза. — Що було внизу, вже мокре. Верхнє треба до сухого сараю. Саме не переїде.

Вона поглянула на візок і трохи пом'якшала.

Марек теж подивився на нього. Порожній, цей візок виглядав цілком дружньо. Всередині комори стояли ящики, які дружнього вигляду не мали.

— Цілими не підніматиму, — сказав він. — Бік побитий. Можу частинами.

Роза розв'язала мішок, перевірила верхній шар пальцями.

— Як перенесеш сухе, віддам бинти. Тільки мокре до сухого не кидай. Мені ще це людям давати.

Він погодився й закотив візок у двір.

На перший ящик Марек замахнувся за старою звичкою. Встиг тільки взятися, і під ребрами потягло. Він опустив руки, постояв і зняв кришку. Всередині лежали невеликі пакунки борошна. Їх можна було перекласти без ящика.

Роза мовчки принесла порожній кошик. На дні лежала стара газета з мокрим кутом. Марек розгорнув її й відклав убік.

— Ця теж сира.

— Бачу, — сказала Роза. Зітхнула й пішла по іншу.

Вона хотіла, щоб усе закінчилося швидше. Він хотів того самого, але тіло не поділяло їхнього пориву. Довелося робити менші ходки, зупиняти візок на рівному місці й просити Розу притримати кошик, коли той перекошувався. Від кожного такого прохання Марекові робилося прикро, хоч господиня не дорікала.

Коли вони перевезли перший сухий стос, він присів на поріг сараю. У затінку було прохолодно. На дверях висіли вицвілі стрічки від якогось давнього свята. Роза підправила одну, що заважала пройти, і знову взялася за пакунки.

— Сядь ще, — кинула вона, помітивши, як він підвівся. — Я не за те міняюся, щоб ти мені тут упав.

Марек лишився на порозі. Йому раптом згадалося, як колись він сам казав водіям, що не варто тягти все за один раз. Казати було значно приємніше, ніж слухати.

Із-за сараю долинуло коротке мекання.

Роза заплющила очі.

— Густаве!

Ніхто не відповів. Мекання повторилося, вже ближче.

Марек озирнувся. У вузькому проході між сараєм та огорожею стояла коза. Сіра, із темними колінами й такою білою борідкою, наче її щойно вимили окремо від решти тварини. Роги просвічувалися. Крізь них було видно смуги сонця на дерев'яній стіні; по краях металево блищали тонкі прожилки.

Коза подивилася на Марека й перестала жувати.

Він теж завмер. Спис лишився біля воріт, вістрям у чохлі, але тягнутися до нього через ціле подвір'я не хотілося. Коза знову поворушила щелепою. На нижній губі в неї висів шматок синього паперу.

— Це з мого ящика? — спитала Роза тоном, який не вимагав відповіді.

Із-за огорожі з'явився чоловік із мотузкою. Він розгублено подивився на козу, потім на відчинені двері сараю.

— Я ж прив'язав.

— До чого, Густаве?

Чоловік підняв кінець мотузки. До неї була прив'язана коротка дерев'яна планка. Місце, де та відірвалася, біліло свіжою деревиною.

Роза вперлася руками в боки. Марек вирішив, що вставати з порога поки не потрібно.

— Вона не люта, — сказав Густав. — Ти не дивися так.

— Я дивлюся на папір у неї в роті.

Коза проковтнула папір. Повільно повернула голову до кошика з борошном.

Марек підвівся й став між нею та відкритим сараєм. Вона зупинилася так близько, що він побачив пил на прозорих рогах. Від тварини пахло сіном і теплим молоком — цілком звичайно, попри все інше.

— Забери її, — попросив він Густава.

Той підійшов збоку. Коза спокійно дала взяти себе за нашийник і раптом рвонула вперед, не на людину — до кошика. Густав устиг відвести її голову, зате задня нога зачепила порожню коробку. Коробка перекинулася й покотилася під візок.

Роза схопила кошик. Марек притримав візок, щоб той не поїхав у мокру комору, й одразу пошкодував: під ребрами знову смикнуло. Коза злякалася гуркоту сильніше за всіх. Сіпнулася назад, притислася до Густава й забекала йому просто в живіт.

— Тихо, Доро, тихо, — заговорив він до неї зовсім іншим голосом.

Марек відійшов до стіни, перечікуючи біль. Дора дивилася на них круглими жовтими очима. Роги в затінку стали майже безбарвними.

— Вона за ніч такою зробилася? — спитав він.

Густав провів долонею по сірій шиї.

— Роги вчора помітив. А от хвіртку знову виламала сьогодні. Раніше такого не було.

— Раніше ти її до нормального стовпа в'язав, — сказала Роза.

Густав насупився, але сперечатися не став. Коза тим часом знайшла у нього на рукаві нитку й обережно взяла її губами.

— Не треба, — попросив він.

Дора послухалася не відразу.

Роза поставила кошик у сарай. З-під візка вона витягла зім'яту коробку, оглянула й віддала Густавові.

— Оце забери. І дошку свою. А якщо ще щось з'їсть, будеш мені мішки тягати замість неї.

— Мішки вона й раніше не тягала.

— Отож.

Марек мимоволі усміхнувся. Від цього теж потягло бік, але вже не так прикро.

Густав повів козу назад. Вона ще раз озирнулася на кошик, а тоді слухняно пішла, цокаючи копитами. У кінці проходу прозорі роги на мить спалахнули сонцем. Марек подивився їм услід і повернувся до залишків вантажу.

Роза принесла закритий пакунок із бинтами. Поклала його на сухий край підвіконня, подалі від борошна.

— Це тобі. Коли скінчимо.

Залишилося небагато. Тепер вона сама піднімала кошики на візок, а Марек перевозив їх до сараю. За воротами хтось сперечався, де взяти пальне; десь загуркотіла заведена машина. Дора більше не повернулася.