Розділ 4

Уранці правий бік болів ще до того, як Марек згадав, де він. Довелося сісти, тримаючись за край матраца. Кімната була майже порожня. Тео спав, засунувши голову під подушку; зі стелі над середнім проходом у таз падала вода.

Марек узувся. Хотів скласти ковдру, та на другому згині передумав. Відклав її рівно настільки охайно, щоб не виглядало, ніби він утік серед ночі, і вийшов до вмивальника.

Ірма зустріла його в коридорі з кухлем у руці.

— Спав?

— Частинами.

— Еліза казала, що так і буде. До обіду можеш тут посидіти. Далі видно буде.

Вона простягнула кухоль. Вода в ньому була тепла; над нею плавало кілька чайних листків. Марек відпив. Сьогодні язик нарешті не заважав розмовляти.

— У вас щось легке зробити можна?

Ірма поглянула йому під лікоть, туди, де ховався болючий бік.

— Легке?

— Таке, яке роблять сидячи.

— У майстерні запитай. Тільки не берися знову за візок.

Задні двері вели до низької кімнати з довгим верстаком. Під стіною стояв той самий візок із проходу, уже без каністр. Його підперли дерев'яним бруском. Чоловік у темному робочому халаті розклав на столі колесо й розглядав потерту втулку.

Марек зупинився на порозі. Чоловік підняв голову.

Спочатку Марек упізнав очі, потім сиву щетину, якої раніше не було. Мартін Рейтер завжди голився перед роботою, навіть коли чекали тільки ремонтні ями й розібрані двигуни. В його старій майстерні Марек залишав машини й забирав їх, часом пізніше, ніж обіцяв. Вони могли лаятися через запчастини, а тоді разом пити каву над чужим рахунком.

Тепер Мартін дивився на нього мовчки.

— Вальт?

— Привіт.

— Це ти з Ірмою прийшов?

Марек кивнув.

Мартін поклав втулку. Пальці в нього були в чорних смугах, знайомих до неприємного щему. Марек раптом гостро відчув запах старого мастила. Хотілося, щоб ця зустріч трапилася в іншій куртці, з чистішим обличчям і без списа під рукою.

— Лукас розповів, — сказав Мартін. — Дякую, що не дав їм…

Він не закінчив. Марек відвів погляд до колеса.

— Рука в нього як?

— Болить. Еліза ще дивилася.

Мартін підтягнув до себе коробку з деталями. В ній щось дзенькнуло.

— Не думав тебе тут побачити, — додав він.

Марек знав цей тон. За останні роки чув його від людей, які раніше дзвонили самі.

— Я теж не планував.

— Після того вантажу ти зник. Люди шукали, питали.

— Я не зникав.

Мартін подивився на нього уважніше.

— Казали, розпродав і…

— Я не продавав вантаж.

Слова вийшли різкіші, ніж він хотів. Марек притиснув спис до одвірка й змусив себе розтиснути пальці.

— Того дозволу я не підписував. Рейс погодили інший. Потім усім показали папірець із моїм підписом, а до решти я вже не міг дістатися.

Мартін не відповів. Десь за вікном хтось ударив відром об край бака.

Марек чекав запитання: де докази? Міг би повторити, як шукав записи, кому писав, що втратив. Від самої думки про це накотила така втома, що він раптом захотів піти й знову лягти на коротку ковдру.

— Я того не бачив, — сказав нарешті Мартін.

— Отож.

— Але люди…

— Люди бачили різне. Ти мене запитав — я відповів.

Мартін підтиснув губи. Він мав право не повірити. Марекові від цього не стало легше, але примусити його до іншого виразу обличчя все одно не вийде.

— Що тобі потрібно? — спитав Мартін.

— Ірма сказала, тут є робота, яку можна зробити сидячи.

Той подивився на візок.

— Колесо зняв. А дрібне поскидали сюди з двох коробок. Не можу знайти другу шайбу.

Марек наблизився до верстака. В коробці лежали гайки, шматочки дроту й ущільнення, засипані тирсою. Між ними блищало скельце від маленького ліхтаря.

— Можна висипати?

— Тільки не на підлогу.

Мартін посунув ближче чистий лист бляхи. Марек сів і обережно висипав дрібне на нього. На краю столу стояла чашка з чорною смугою всередині. Раніше Мартін пив із такої самої. Навряд чи це була та, давня, але Марекові не хотілося її зачепити.

Він відсунув чашку й узявся перебирати деталі.

Спершу вони мовчали. Мартін витирав вісь, Марек відкладав схоже до схожого. Шайба знайшлася під грудочкою бруду. Другу він сплутав із тонким кільцем від іншого вузла; Мартін одразу відсунув її назад.

— Не та.

— Бачу.

— Щойно не бачив.

Марек підняв на нього очі. Мартін уже дивився на колесо. У звичайний день вони посварилися б через цей тон і за хвилину забули. Сьогодні слова лишилися між ними, хоча сваритися начебто не було через що.

Коли Мартін узявся повертати колесо на місце, Марек потягнувся притримати візок. Біль схопив його на середині руху. Він завмер, і брусок під рамою тихо скрипнув.

— Пусти, — сказав Мартін.

— Можу потримати.

— На столі потримаєш. Тут я сам.

Він підсунув опору глибше. Марек прибрав руки й сів назад, ненавидячи цю повільність. У голові він іще міг підхопити край рами. Тіло мало до роботи інші пропозиції.

Мартін поставив перед ним маленький лоток.

— Тут ще розбери. В ціле — що можна лишити. Гуму з тріщинами окремо.

Марек почав перекладати деталі. Частину ключів, що лежали біля його ліктя, він підсунув до Мартіна, а дрібне залишив між ними, на видноті. Мартін простежив за цим рухом.

— Думаєш, я тебе обшукаю?

— Хочу, щоб ти бачив, що я взяв. І я бачив, що повернув.

— Не треба мені тут вистави.

— Мені теж не треба.

Марек узяв наступне кільце, зігнув його й відклав: гума розійшлася в пальцях. Цього разу Мартін не поправив.

Вони скінчили ближче до полудня. Візок покотився рівно, без колишнього стукоту. Мартін провів його до порога, повернув назад і поставив під стіну. Марек зібрав залишки в дві різні коробки. На пальцях був бруд, на рукаві — темна пляма. Він почувався значно краще, ніж після ранкового чаю, хоча бік болів так само.