Розділ 3

Жінка трималася за ручки візка. На ньому стояли каністри, а зверху лежала торба з хлібом. Одне колесо потрапило у вибоїну, і візок перекосився до огорожі.

Попереду, ближче до вулиці, чоловік у розстебнутій сорочці тягнув за рукав худого хлопця. Хлопець упирався, намагаючись відійти до жінки. Другий чоловік, із короткою палицею, саме зняв із візка торбу й зазирав усередину.

— Поклади назад, Курте, — сказала жінка.

Курт не відповів. Витяг буханець, подивився на нього і засунув у торбу.

Марек зупинився за рогом. До них було зовсім близько. За спиною лишалася порожня вулиця, якою він прийшов; у дальньому кінці проходу, за чоловіком у сорочці, рухалися люди. Звідти, мабуть, було видно тільки візок і спини. Праворуч, у дротяній огорожі, Марек помітив зелену хвіртку з навісним замком.

Якби не звернув голову, пройшов би далі. Ще можна було відступити, обійти корпус і вийти до станції з іншого боку. У рюкзаку лежав хліб. Води бракувало, та й без неї він не впав би тут же. Було куди йти.

— Відпусти хлопця, — повторила жінка. — Візок я не віддам. На станції люди чекають.

— Тут теж люди, Ірмо.

Чоловік у сорочці смикнув хлопця ближче. З-за його стегна показалося монтування. Він тримав його опущеним, але Марек уже дивився тільки на метал.

— Я тобі покажу, як руками махати, — сказав чоловік хлопцеві.

— Я не махав!

— А хто мене штовхнув?

Він викрутив хлопцеві руку. Той різко зігнувся, і жінка кинула ручки візка.

Марек відступив на крок за ріг. У нього в роті знову пересохло.

Дуже хотілося, щоб зараз хтось вийшов із дверей навпроти. Хтось бадьорий, відпочилий, із твердим голосом і зрозумілим планом. Двері не відчинялися. А за рогом хлопець перестав сперечатися — тільки втягнув повітря крізь зуби.

Марек стягнув картон із вістря. Шнурок зачепився за палець, довелося послабити його ще раз. Він сунув зім'ятий чохол у кишеню й вийшов у прохід.

— Відпусти.

Голос вийшов хрипкий. Довелося ковтнути, щоб не закашлятися.

Чоловік у сорочці озирнувся. Спершу глянув Марекові в обличчя, тоді на спис. Руку хлопця він відпустив, але лишив пальці на комірі.

— Тобі чого?

Хлопець відсахнувся так, що затріщав шов. Жінка вхопила його за лікоть і потягнула до себе. Чоловік не втримав тканини.

— Бруно, досить, — сказала вона. — Бери свого приятеля й ідіть.

Бруно подивився на Курта. Той опустив торбу до ніг, палицю з руки не випустив.

Марек зупинився там, де кінчик списа ще не торкався нікого. На такій відстані вони обоє бачили вістря. Йому самому здавалося, що тримає його надто низько. Він підняв руки, і праве передпліччя одразу напружилося від ваги.

— Я тобі нічого не зробив, — сказав Бруно.

— То й не починай.

Жінка штовхнула хлопця собі за спину. Він дивився на свою руку, розтискав і знову стискав пальці. Марекові дуже не хотілося дивитися на нього довше. Якщо почне роздивлятися, що там із рукою, пропустить, як підійде хтось із цих двох.

— Ми домовляємося, — сказав Бруно.

— Чула я твою домовленість. — Ірма смикнула візок, витягла колесо з ями. — Торбу поклади.

Курт усміхнувся. Тільки ротом.

Марек трохи повернув спис у його бік. Усмішка зникла. Від цього мало б полегшати, та Бруно одразу ступив ближче з іншого боку. Марек мусив відсунутися, щоб бачити обох.

У проході було затісно для візка і забагато місця для двох чоловіків, які не хотіли стояти поряд. Він не розумів, як утримати їх перед собою. Хотів тільки, щоб Ірма з хлопцем пройшли повз нього, а він відступив слідом.

— Ти зі станції? — спитала Ірма.

— Ні.

Вона коротко глянула на нього. Тоді на зелену хвіртку.

— Лукасе, до мене. Візок бери з того боку.

Хлопець потягнув візок назад, до Марека. Ірма пішла поруч, дістаючи з кишені ключі. До хвіртки лишалося кілька кроків, але візок ніяк не хотів триматися рівно: каністри зсунулися на бік, де колесо було нижче.

— Куди це ви? — Бруно простягнув руку до каністри.

Марек виставив спис між ними. Не вдарив, просто перегородив шлях. Бруно відсмикнув пальці й відразу підняв монтування.

Метал ударив об древко. Вістря черкнуло по огорожі; Марек повернув його назад незграбним ривком. Руки витримали, але серце закалатало так, що на мить він перестав чути слова.

Бруно теж не поспішав наближатися. Стояв навскоси, прикриваючись монтуванням, і дивився вже не на Марека, а на наконечник.

— Не тицяй у мене.

— Не підходь.

Курт рушив уздовж складської стіни. Марек відступив і повернувся слідом. Чоловік зупинився. Зараз би так само зупинити другого, забрати людей — і досить.

Ірма задзвеніла ключами. Лукас притримував візок, підперши колесо черевиком. Він уже стояв за Мареком, біля самої хвіртки.

— Торба, — сказав хлопець. — Вона лишилася.

— Не чіпай її поки, — відповіла Ірма.

Марек побачив торбу біля Куртових ніг. Щоб дістатися до неї, довелося б знову пройти між нападниками. Нехай лишається. Можна купити інший хліб. Він хотів так і сказати, але Бруно знову вдарив по древку.

Цього разу монтування зачепило його й потягло вниз. Марек стиснув руки, рвонув спис на себе і відчув, що Бруно подався вперед разом із ним. Знадобилося б трохи відступити. Замість цього він уперся, намагаючись перетягти дорослого чоловіка, наче ящик, який застряг на краю піддона.

У правий бік вдарило.

Марек не побачив палиці. Тільки Куртове плече зовсім близько. Повітря вирвалося з грудей, вістря впало. Він зігнувся і вперся в стіну ліктем, не випускаючи древка.

Курт замахнувся знову.

Колесо візка грюкнуло йому по нозі. Ірма штовхнула візок уперед і одразу потягнула назад, до хвіртки. Курт вилаявся, стрибнув убік, а Марек нарешті зміг вдихнути. Вийшло мало, зі свистом.

Бруно потягнувся до нього. Марек перехопив спис і штовхнув тупий кінець уперед. Удар припав на руку, якою той намагався схопити древко. Бруно відступив, затискаючи зап'ясток під пахвою. Монтування лишилося в іншій руці.