Розділ 2

У дворі стояла машина з відчиненим багажником. Чоловік у халаті ніс до неї стос ковдр, а жінка на задньому сидінні притискала до колін переноску з котом. Кіт кричав так, наче мав власну думку про виїзд із Вельдена.

— Сумку! — гукнула жінка. — Візьми сумку з ліками, ковдри потім!

Чоловік зупинився посеред двору. Подивився на те, що ніс, і пішов назад до під'їзду.

Біля смітників сусіди ставили дошки на бік, звільняючи прохід. Поряд сиділа на ящику дівчинка й пильно стежила, щоб до її ніг не наблизився голуб. Голуб кульгав, але здаватися не збирався. Усе це Марек побачив, поки дістався арки. За ранок він уже встиг уявити двір порожнім. Тепер довелося пропускати двох хлопців, які тягли через нього матрац.

— Не до стіни! Там мокре, — сказала Грета.

Вона стояла біля підвалу з віником. Марек знав її ім'я, бо вона писала його під кожним оголошенням у під'їзді. На його привітання Грета зазвичай відповідала кивком, не випускаючи з уваги чужих черевиків. Сьогодні вона теж спершу подивилася вниз, потім підняла очі на картонний чохол.

— Що це в тебе?

— Сам іще розбираюся.

— То розбирайся подалі від дітей.

Марек кивнув. Йому хотілося сказати, що він для цього й обмотав вістря, але Грета вже відвернулася: голуб усе-таки дістався ящика, і дівчинка підібгала ноги.

— Вода десь є? — спитав Марек.

Грета покрутила головою.

— Я думала, ти знаєш. Еміль відчиняв крамницю, потім знову закрив. Люди пішли туди.

— До площі?

— Так. І не ходи під балконами. Вночі сипалося.

Вона підмела до купи дрібне скло. Марек обійшов його по краю. Грета знову нагадала хлопцям про мокру стіну, уже голосніше, а ті запевнили, що самі бачать.

За аркою було більше людей, ніж він звик зустрічати в цю пору. Хтось тягнув за собою валізу, хтось ішов з порожніми відрами. Двоє чоловіків сперечалися над розгорнутою картою на капоті. Посеред вулиці стояв фургон, і водій роздратовано махав руками тим, хто намагався його обійти.

Марек спинився на краю тротуару. Світлофор не працював, але він однаково глянув на нього, перш ніж перейти. З іншого боку мало не вдарився об чоловіка з хлібом під пахвою. Обоє відступили, обоє буркнули щось замість вибачення і розійшлися.

Трамвай стояв на перехресті з відчиненими дверима. У кабіні нікого не було. На сходинці літня пасажирка перекладала пакунки у візочок, а молодий чоловік чекав унизу, простягнувши руки. Марек уже рушив до них, коли жінка нарешті віддала сумку. Допомоги вистачало й без нього.

Він обійшов трамвай. На стовпі біля зупинки висів звичайний годинник, і його стрілки теж не рухалися. Марек не став діставати телефон. Важливішим було те, що з-під навісу крамниці тяглася черга.

Еміль стояв у дверях і притримував наполовину підняту решітку, щоб вона не впала комусь на голову. Йому допомагала жінка в робочому фартусі.

— Адо, принеси ліхтарик, — попросив він.

Зсередини, крізь вітрину, видно було стелажі; на найближчому лежали пачки крупи.

— Вода є? — спитав хтось попереду.

— Я ще не дивився на складі.

— То подивись!

— Решітку спершу потримай, тоді подивлюся.

Людина з черги стала під решіткою. Еміль зник у темряві, жінка присвітила йому маленьким ліхтариком. Марек прилаштувався позаду решти. Від тіні під навісом полегшало очам.

Чекати було неприємно, але стояти на місці виявилося краще, ніж іти. У голові досі стукало. Він відчув запах теплого хліба і зрозумів, що печиво не переконало шлунок. Перед ним жінка рахувала дрібні гроші на долоні. Позаду хтось довго й марно кликав родича телефоном. Чуже «ну візьми ж» повторювалося так тихо, що Марек почувався винним уже за те, що чув.

Еміль повернувся без води.

— Учора розібрали. Є сік. Хліб лишився, сухе теж. Карткою не вийде.

У черзі заговорили всі одразу. Жінка з грішми все-таки купила хліб і притиснула його до грудей, поки Еміль віддавав решту. Чоловік під решіткою покликав когось собі на зміну: руки в нього вже тремтіли. Марек підставив плече, і той відійшов, розтираючи пальці.

Решітка була важка, незручно впиралася в куртку. Спис довелося притулити до одвірка. Щоразу, коли хтось проходив усередину, Марек трохи відсувався, даючи місце. Під магазинним дахом пахло пилом і випічкою. Він згадав, що сюди колись заходив за кавою перед раннім виїздом, і відсунув цю думку: від неї дуже захотілося кави.

Еміль виніс із підсобки дерев'яний брусок. Разом вони підперли ним решітку. Марек забрав спис і придбав невеликий буханець. Сік стояв у великих скляних пляшках. Він уже уявив, як носитиме таку разом зі списом, і лишив на полиці.

— Де ще пошукати води? — спитав він.

Еміль витер обличчя фартухом.

— За складами є крамниця напоїв. Якщо відчинена, там мусить бути.

Саме туди Марек збирався від самого початку.

— А біля водної станції набирають, — додала жінка з ліхтариком. — Мені сказали. Не знаю, чи зараз.

— То скажи, що не знаєш, — озвався Еміль.

— Я й кажу.

Марек подякував і вийшов. Біля вітрини відірвав шматок хліба. Скоринка ще хрумтіла. Він жував повільно, дивлячись, як водій фургона нарешті покинув кабіну й покликав людей допомогти відкотити машину. Відгукнулися не всі. Ті, хто підійшов, спершу довго сперечалися, куди штовхати.

Біля Марекових ніг зупинився пес. Понюхав хліб, подивився вгору. На темній шерсті за вухом у нього біліла тонка смуга. Поки пес повертав голову, смуга міняла колір — від білого до блідо-блакитного.

Марек перестав жувати.

Пес сів. Нічого більше не сталося. Він тільки чекав і дивився на хліб так, наче всі зміни в місті можна було відкласти до сніданку.

Марек відламав маленький шматочок і поклав на тротуар. Пес проковтнув його, ще раз поглянув угору й побіг до жінки з повідцем. Та насварила його за чужу їжу. Смуга за вухом знову стала білою.

Хліб здався Марекові солодшим, ніж був спочатку. Він запив його ковтком води й прибрав буханець та пляшку в рюкзак. Відламаний шматок лишив у руці. Грета мала рацію щодо балконів: над дорогою висіли тріснуті шматки оздоблення. Марек відійшов ближче до краю тротуару й подався до складів.