Він просто є

Ось ти мовчиш,

а він питає,

про зустріч каже він тобі,

а ти киваєш та тікаєш.

Себе питаєш, та не знаєш:

«А чи потрібен він мені?»

А він — дивак, настирний дуже,

про тебе хоче більше знать.

Останнім часом всіх дивує —

змінився дуже цей юнак.

Та ти не певна, ти не знаєш,

чи в серце знову підпускать.

Бо вже бувало — обіцяли,

а потім вчили забувать.

А він стоїть, не відступає —

без пафосу, без зайвих слів.

Він просто є. І лиш чекає,

щоб ти повірила у див.

І ти вже дивишся інакше,

немов уперше — без броні.

І, може, все не так вже й страшно…

А раптом він — для тебе? Ні?..

А він мовчить. Та в тому слові —

більше, ніж у сотні фраз.

Не квапить, не ламає волі —

він просто тихо поряд… вас.

І в серці щось тремтить незвично,

немов весна на фоні снігу.

Невже буває все логічно,

коли Господь веде без бігу?

Ти дивишся: уже не страшно.

Не так вже й треба все збагнуть.

Бо іноді — мовчання важче,

ніж будь-який прямий маршрут.

І ти вже крок зробила сміло —

не в нього, ні — у бік тепла.

Бо іноді дорогу в серце

веде не пристрасть… а простота.

І він не кличе, не тривожить,

не рве тебе на «так» чи «ні»,

він просто — світло, що поможе

у найтемнішій глибині.

Не обіцяє він безмежжя,

не носить слів, як пишний грім.

Він — як вода, що тихо межить

між серця берегом твоїм.

А ти ступаєш зовсім тихо,

неначе вперше — не одна.

Бо поруч — не вогонь, не крига,

а просто — правда. І вона —

не кличе в мрії, не втікає,

не грає ролей, не кричить.

Вона в очах його палає —

така, що болем не болить.

Тепер вже ти питаєш серце,

а не тікаєш від думок…

І Бог, здається, трохи дверці

відкрив, де знов почнеться крок.