2 розділ

Кейтлін

Я завмерла поруч з дверима, не знаючи, як мені реагувати на це.

Він розмовляє!

Майкл Гріфінн розмовляє!

- Яккк тбббе ззвуть? – знову говорить він. Здається, йому на фізичному рівні боляче промовляти кожне з цих слів.

Його голос хриплий та якийсь сухий, наче у нього все пересохло в роті і він давно не пив води.

Дивно, але не дивлячись на те, що ми в цьому домі уже три місяці, Майкл справді досі не чув, як мене звати. Чи можливо таке?

Розвертаюсь і підходжу до нього, мовчки, наливаю у склянку воду і буквально змушую хлопця випити пів склянки.

- Я не повинна тобі відповідати, запитаєш це у своєї медсестрички, – кажу я і йду з кімнати, на ходу підібравши тарілку.

Спускаюсь вниз, чуючи шум гостей у їдальні, не дивлячись туди, йду на кухню – там пусто. Альберта, найімовірніше, з гостями, мама – займається пранням, а Фінна?

Цікаво, де вона?

Телефон у кишені змусив мене вирватись від роздумів про те, де зараз знаходиться моя сестра.

Олаф: - Ми з Рейчел чекаємо тебе в нашому кафе. Ти зможеш приїхати?

- Ви з Рейчел.. – відповідаю я на повідомлення друга, здається, на моєму обличчі з'являється дурна гримаса.

- Так... Ми з Рейчел, але це всього лише робота: їй потрібна твоя допомога. Вона не могла з тобою зв'язатися, тому попросила мене про допомогу.

- Гаразд, буду через годинну.

Закриваю месенджер та спускаюсь вниз до кімнат для прислуги, дякувати богу, що ті знаходяться в протилежному від пральні напрямку. Швидко одягаю худі та джинси, адже не дивлячись на весну, на вулиці досить таки прохолодно.

Виходжу з будинку я не через двері, а через вікно, намагаючись при цьому не лаятись, як садівник містер Берхарт, коли Аманда знову захотіла змінити положення квітів у саду.

До нашого кафе добираюсь менш ніж за годину, тому приходжу навіть трошки раніше, ніж обіцяла.

Поруч з Рейчел стояло уже три чашки від кави і тарілка від десерту, Олівер, схоже, не так сильно налягав на каву, тому що біля нього чашка була лише одна.

- Я замовив тобі капучино та десерт, - промовив Олівер? як тільки я сіла за стіл.

- Оу, дякую. Пані прокурорко, і вам добрий вечір, - посміхаючись, кажу я подрузі, яка копалась у своїй величезній сумці.

- Він був би просто суперським, якби не це, - дівчина простягнула мені папку з документами, і я слухняно прийняла її.

Відкриваю папку і одразу натикаюсь на чотири менших папки. На кожній з них був номер справи та ім'я жертви.

Ебігейл Ковін, 20 років

Марлена Діксон, 19 років

Анастейша Ріцоллі, 21 рік

Дженна Марко, 19 років

Такі молоді, одразу думаю я. У них усіх ще все життя попереду, було...

- Вони мертві? – одразу запитую я, відкидаючи усі емоції і дивлячись на справу лише з професійної точки зору.

- Усі, крім останньої – Дженни Марко.

- Що з ними сталося? – запитую я, гортати справи та дивитися на, найімовірніше, фото трупів у мене не було бажання.

Рейчел збиралась заговорити, коли до нас підійшов офіціант, мовчки ставлячи на стіл мою каву та десерт.

- Самогубство, усі вони стрибнули з мосту, Дженну вдалось врятувати.

- Де вона зараз?

- У лікарні, але вона ні з ким не розмовляє. Ми чекаємо, коли прилетить її брат, вони двійнята – і досить добре відчувають одне одного, можливо, у нього вийде щось у неї дізнатись.

- Чому ти думаєш що ці випадки ідентичні?

- Усіх дівчат було зґвалтовано перед самогубством.

- ДНК? – перебиваю її, вона лише хитає головою.

- Нічого, ця скотина дуже обережна.

- І все таки чому по-твоєму

- Тому що усі дівчата були вбиті на четвертий день після зґвалтування, – перебиває вона так голосно, що люди з сусіднього столику почали не дуже добре дивитися в нашу сторону. – А ще ці агенти, які намагаються зустрітись з Дженною, а в неї навіть адвоката немає.

- Так стоп! Які ще агенти? , ти хочеш, щоб ми зайнялись цією справою?

- Так, агенти ФБР, Томас Філц та Карл Гадсон. Цей Філц не найприємніша особа, яку я коли-небудь зустрічала. Вони приїхали з Вашингтону, тому справа ця точно не така, як здається.

Я киваю, нарешті відкриваючи папки повністю: - Але дівчата абсолютно різні. Ну тобто, якби це був маніяк, то він би обирав схожих у чомусь жертв, хіба ні?

- Так, дівчата абсолютно різні за зовнішністю та діяльністю, – нарешті заговорив Олівер, який увесь цей час мовчав і любувався дівчиною навпроти себе, себто він закоханими очима дивився на те, як Рейчел розповідає мені про справу, – їх не поєднує нічого, крім поїздки в один і той самий табір п'ять років тому. Це табір "Два, Три" виключно для близнюків, двійнят та трійнят.

- У них всіх є близнюки?

- Ні, у кожної дівчини брат.

- Тобто вони з двійнят, – промовляє Рейчел.

- Бінго, – клацає пальцями Олівер, – а тепер давайте вийдемо на вулицю, я дуже сильно хочу покурити.

Рейчел лише закотила очі і дістала гаманець з сумочки.

- Я вже все оплатив, – випередив її Олівер, встаючи зі столу, він забрав усі папки та велику сумку подруги. – А тепер, дівчатка, ходімо, я покурю і відвезу вас додому.

- Олівере, - почала вона, та він не слухав її, впевнено прямував до виходу з кафе.

Коли ми з Рейчел вийшли, блондин уже дістав сигарету і намагався її підкурити, та через вітер йому це погано вдавалось. Його сигарети мали приємний вишнево-ванільний запах, тому я ніколи не була проти того, що він курить поруч зі мною.

- Я викликала таксі, – Рейчел забрала сумку в Олівера. Я бачила, як важко він видихнув дим.

- Рейчел..

- Я сама доїду, а ти довези, будь ласка, Кейт.

Вона посміхнулась йому і підійшла до таксі, яке щойно приїхало. Три роки тому до того, як ми з Олівером повернулись до Квінсі, він переспав з Рейчел. Це було на п'яну голову, але я точно знала: ці двоє відчували одне до одного щось і це щось було настільки сильним, що його відчували всі, крім них самих.

- Чому ти просто не поговориш з нею про те, що вона тобі подобається і що ти вважаєш, що те, що сталось між вами тієї ночі, – це не помилка, – кажу я, сідаючи поруч з ним на бордюр.