1 розділ

Кейтлін

Чотири місяці тому

Будинок Гріфіннів був наповнений купою антикваріату на кожному кроці, прибирати його було так, наче ти граєш якийсь квест – вгадай, який орган у тобі коштує, як ця ваза в руках.

Фінні пощастило ще менше, їй доведеться няньчитись з молодшим сином господаря будинку – Майклом. Три роки тому той потрапив в аварію, у результаті якої тепер повністю прикутий до інвалідного візка. Замість слів він лише якісь натяки на звуки видає.

Хоча для Фінни це навряд чи є проблемою, адже вона була медсестрою і в нас у Квінсі бачила речі і погірше, ніж якийсь недорозвинений хлопець. А саме таким я його вважала.

Майкл виглядав, як безхатько, його давно не голили, та й підстригти його б не завадило. Дякувати богу, що хоч не смердить від нього, як від бомжа.

- Кейтлін, – пролунав голос Альберти з кухні, – допоможи мені з вечерею.

- Уже йду, – встаю з трави та йду до скляних дверей кухні, які виходили в сад. Який б не був цей будинок жахливий, сад у ньому – прекрасний.

Колись хтось мені говорив щось подібне про людей: яка б не була жахлива зовнішність, те, що всередині, може бути прекрасним.

Заходжу на кухню, одразу зустрічаючись з карими очима Альберти, вона була єдиною в цьому будинку, хто ставився до мене добре, принаймні, краще, ніж моя рідна мати.

- Як ти себе почуваєш? – одразу запитує вона, дивлячись на мою праву руку, яка була як-небудь забинтована.

- Вже краще, – брешу я, рука страшенно болить від роботи в саду, яку на мене сьогодні звісила Аманда.

- Ти б дала своїй сестрі оглянути руку на всякий випадок, – говорить вона, наливаючи суп у глибоку тарілку, вона кладе її окремо на піднос.

- Це для Майкла? – запитую я, хоча вже знаю відповідь. Аманда проти того, щоб Майкл їв з ними за одним столом, тому йому подають їжу в кімнату.

Альберта лише киває, і я вже знаю, про що вона мене попросить.

- Кейтлін, ти можеш...

- Ні, – різко обриваю її я. – Я зроблю все що завгодно, але я не піду годувати його. Він наче мала дитина, яка обплює все навколо, поки поїсть.

- У нас сьогодні важливі гості, – від пихатого голосу Аманди так і хочеться блювати. – Альберта повинна бути тут, тому цю роботу виконаєш ти!

- А де Фінна? – запитання вилітає саме собою.

- Її немає, тому це зробиш ти, а інакше – вилетиш з цього будинку.

Не даючи можливості ще що-небудь сказати, вона йде, а Альберта дає мені піднос.

- Щоб вам усім пусто було, – бубню собі під ніс та йду нагору, краєм ока помічаючи, яка святкова сервіровка стола в їдальні сьогодні.

Заходжу до кімнати Майкла, той, як завжди, сидить біля вікна, дивлячись кудись і думаючи про щось своє. Цікаво, про що він думає та чи думає він взагалі? Злегка трясу головою, приходячи до тями.

Розвертаю його коляску від вікна і абсолютно неакуратно натягаю на нього щось типу слинявчика. Вираз його обличчя говорить яскравіше, ніж будь-які слова. Я йому не подобаюсь, і він мені теж. Він мені, тому що він інвалід, а я – йому, тому що постійно кажу про це.

- Ну що, безхатько, будемо вечеряти, відкривай рота, – кажу я і безцеремонно намагаюсь запхнути йому ложку в рота. Він намагається сперечатись, стискає губи, а потім видає щось схоже на шипіння. – Слухай, мені теж не подобається твоя компанія, тому пропоную угоду взаємовигідну. Ти з'їси це все, і я піду або я тобі це все запхну прямо в горлянку, як минулого разу.

Клянусь, я бачила в його очах неймовірну ненависть до мене. І нехай, мені начхати, що він відчуває.

- Відкривай бісового рота, – тепер уже шиплю я.

Хлопець все ще пручається, і тоді стається те, чого я ніяк не очікувала: його права рука підіймається та штовхає мою. Від неочікуваності я впускаю тарілку – і руку з порізом пронизує різкий біль.

І без того погана пов'язка тепер була просякнута супом. Встаю, абсолютно не звертаючи увагу на Майкла, та швидко прямую в його ванну, на ходу розмотуючи бинт, викидаю його та підставляю руку під струмені води. Здається, що від неї біль лише посилюється. Чую, як стукнулось щось у кімнаті, і розвернувшись, бачу, що Майкл під'їжджає до дверей ванної на своєму візку. Тепер точно бачу, що його права рука функціонує хоч і погано, саме нею він керував візком.

- Що, цікаво? – запитую я, видаю тихий смішок, заплющивши очі, а тоді знову дивлюсь на нього. – Ти вчора розбив вазу, намагаючись їхати на своєму візочку, я прибирала її осколки, коли твоя прекрасна мачуха мене дуже вдало штовхнула, я напоролась на один зі шматків – і тепер маю довічне нагадування про твої покатушки.

Хлопець нахмурився, і це виглядало так смішно та якось неправильно. Моєю цілю був Вільям, його старший брат, і я точно не збиралась шкодити Майклу, та останнім часом я тільки це й робила. Повертаю погляд до своєї руки та бачу поріз майже через всю долоню, рана була досить глибокою, але я з дитинства боялась лікарів, тому не бажала відвідувати лікарню. Інстинктивно торкаюсь шраму на ключиці та глибоко вдихаю.

- У тебе тут є бинти? Навіть якщо є, ти навряд чи скажеш, – сама кажу я, обшукуючи його шафки на наявність бинта, і все таки знаходжу його. – Поїхали.

Везу його візок назад до кімнати.

- Знаєш, я досі не розумію, чому вони не віддадуть тебе в якийсь притулок. Думаю, там тобі краще, ніж тут, – знову перемотую собі руку, намагаючись затиснути її якомога сильніше, – принаймні, там би не було мене.

Підіймаю тарілку з підлоги та йду до виходу.

- Прибирати, як завжди це все буде Альберта і спатки вкладати тебе теж буде вона. Її потрібно було назвати не Альберта а Тереза.

- Яяяк тееб звати? – заїкаючись промовив він і тарілка знову випала з моїх рук.

Він розмовляє.