Пролог

Кейтлін

У двері знову хтось наполегливо постукав. Закочуючи очі до небес, викликаючи ще більший головний біль, йду до дверей. Безсонна ніч дається в знаки, я відчуваю себе вижатою, як лимон у моєму холодильнику.

Відчиняю двері, стикаючись з досить привабливим незнайомцем. На ньому костюм, який точно коштує кілька сотень баксів.

- Доброго дня, – кажу я спантеличено. – Ви когось шукаєте?

- Ти не впізнаєш мене? – запитує хлопець, від його тихого спокійного голосу мурашки бігають по всьому тілі. Відчуття того, що я десь бачила його, з'явилось, як тільки я відчинила двері, а після його слів я засумнівалась ще більше.

- Пробачте, але я не знаю, хто ви. Послухайте, ви мабуть помилились дверима, – я вже збираюсь зачинити двері, коли він зупиняє їх рукою, піднімаю очі, стикаючись з поглядом блакитних очей. Настільки чистих блакитних очей, я ніколи не бачила, хоча ні... такі очі мала лише одна людина, але це не міг бути він.

- Майкл, – ледь чутно промовила я, наче задихаючись цим ім'ям.

На обличчі хлопця з'явилась переможна посмішка. Цей хлопець – це Майкл.

Він змінився: замість невеликої бороди тепер було чисто виголене обличчя, каштанове волосся, яке раніше було нерівно стрижене та в повному безладі, зараз було в повному порядку.

Пасма каштанового волосся досі спадали йому на чоло, але тепер це була зроблена руками людей неохайність, а його очі тепер не були двома безжиттєвими озерами, у них бурлило життя та вир емоцій. Сподіваюсь, не ненависті до мене...

Хоча ця ненависть цілком заслужена, я використала його...

І що ти будеш робити тепер, Кейтлін Сноу?