Глава п'ятнадцята. Початок кінця.

Череводор

    Верхівка дала згоду на те, щоб ритуал офіційно розпочався сьогодні зранку. Нарешті. Відчуваючи, як кров кипить в моєму тілі, переливаючись по двох колах кровообігу бурхливою червоною рікою, я думаю над тим, що варто робити в першу чергу. Тихо хмикаю. Стільки часу я очікував на цей момент, а зараз думки бігають по моїй голові наче криси в клітці, доки я намагаюсь впіймати одну з них, стиснути і, відчувши її енергію, нарешті почати діяти.

   Я з гуркотом відчиняю двері до невеличкої зали, де зараз, я був певен, сиділа Олівія. Але її там не опинилось, тому, вирішив не втрачати більше часу, в першу чергу я пішов до Таї, написавши її сестрі, що ритуал ось-ось почнеться. Гава лиш прочитала, але нічого не відповіла. Сподіваюсь, дівчина не встромле ніж мені в спину в самий не підходящий момент. Бо я стільки часу вичікував, щоб нарешті розпочати...

Тая

    Череводор зустрів мене на одинокій вулиці під вечір, коли я поверталась з лікарні, знову провідавши Євгена. Він був знервованим, я бачила це по його єдиному оку - воно постійно бігало туди-сюди. Таким Череводора я ще ніколи не була.

    Озираючись по сторонах, хлопець схопив мене за руку залізним хватом і відтягнув в сторону, притискаючи до себе. Я скрикнула, але він затулив мені долонею рот так сильно, що у мене в очах на кілька секунд запаморочилсоь, від чого здалось, що я знову втрачу свідомість як тоді, біля каменів. Але Череводор, схоже, на цей раз не мав наміру змушувати мене втрачати свідомість.

    Знаючи, що камер довкола нема, як і людей, які могли б мені допомогти у випадку, якщо я все ж якимось чином зможу вирватись, Череводор, продовжуючи тримати мене біля своїх широких грудей, опустив голову трошки нижче і тихо прошепотів:

— Зараз без питань ти йдеш за мною. Я очікую, що ти будеш не сперечатись зі мною, і ніяк не опиратись. Інакше, буде не дуже приємно. Якщо усе зрозуміла - кивни головою.

    І, хлопець знову з силою стис мою нижню щелепу, ледь не змушуючи мене зробити те, що він просить. Я мляво киваю головою, не бачачи інших варіантів розвитку подій. А що я ще можу зробити? Позаду мене стоїть ледь не двометровий «ведмідь», який за непідкорення може зламати мені пару кінцівок, лиш би досягти свого. І я не впевнена, що Череводор на цей раз зупинився би з-за далеких спогадів.

    Серце починає гупати від страху все швидше й швидше, коли продовжуючи тримати мене за руку, Череводор повів мене за собою. Хотіла було я запитати, куди і навіщо ми йдемо, але його попередження про питання все ще гуділо в голові. Та й до того ж, навіть якби Череводор не погрожував мені, наврядчи би він зараз мені розповів хоч щось.

   Я дивлюсь на Череводора. Його око трохи мружиться - особливо тоді, коли ми виходимо на сонце, що буває не дуже часто. Мене насторожує те, як напружен хлопець. Таке відчуття, наче він боїться того, що може статися зараз або в недалекому майбутньому, через що стискає мою руку трохи сильніше, змушуючи відчути неприємний біль. Чого він боїться? Того, що я втечу? Чи що щось може піти не так? Але що?

— Послабь, мені боляче. - Тихо попрохала я, не впевнена, що Череводор взагалі почує мене за гулом своїх думок.

   Але рука хлопця все ж трохи розжимається. Не відпускає повністю, але дає змогу відчути біль не так сильно. Значить, попри ситуацію, Череводор все ж чує мене.

    Ми заходимо на територію табора. Череводор не хвилюється з-за того, що я боляче вдаряюсь головою об важку кам'яну стіну. Кліпаю кілька разів, щоб повернутись назад, відчуваючи, як мене продовжують тягнути за собою і як ноги, наче ватні, підкоряються, ледь-ледь згинаючись.

   Я озираюсь по сторонах. При світлі вечора табір виглядає трохи по-іншому. На його території все ще присутні жахливі тіні, але вони здаються не такими вже й поганими, якими я бачила їх вночі, коли прийшла сюди вперше.

   Череводор затягує мене до однієї з будівель - якраз туди, де ми вперше з ним зустрілись. Але тягне на третій поверх замість другого. Я кілька разів спотикаюсь, ледь не падаючи, але здається, хлопцеві на це повністю плювати. Та що у нього блять в голові?! Чому він різко змінився?! Хоча, я його до кінця не знаю, значить, не можу відповісти на ці питання. Перед тим, як завести в одну з кімнат, Череводор стоїть пару секунд перед дверима. Я вже починаю сподіватись, що хлопець передумає. Що є ще шанс врятуватись, але ні. Я швидко опиняюсь по той бік дверей.

— Добре підготуй її. Я прийду пізніше. Гадаю, вночі. - Гарчить загрозливо хлопець і швидко зачиняє за собою двері. Чую, як він зачиняє двері на замок з тієї сторони і озираюсь по сторонах.

   Я тихо видихаю з полегшенням, коли в кімнаті також бачу й Олівію. Та мляво, наче під чимось, посміхається мені, але ця посмішка швидко зникає з милого обличчя дівчини. Вона встає, підходить до мене і ніжно беручи за руку - цей дотик був незвичним після жорстоких рук Череводора, - веде за собою до невеличкої шафи, яка притулилась в кутку кімнати.

— Бідненька... - Тихо сказала Олівія, відкриваючи дверцята, на кілька секунд відпускаючи мене. - Він не має права так до тебе ставитись.

— Що взагалі відбувається? - Починаю бомбити питаннями я. - Чому він привів мене сюди? Я знаю, що він це зробив спеціально! Я для чогось потрібна? Я можу якось... Уникнути те, що мене чекає?

— Не хвилюйся. - Олівія простягнула мені синє плаття.

   Воно виглядало доволі мило. Не пишне, літнє. Воно пасує до теплих, можна навітьс сказати, що спекотних днів і вечорів літа. Але я точно знаю, що мені його дають не просто так.

   Я дивлюсь на плаття з легкою огидою. Чому Олівія запропонувала мені саме його? Чому не щось... Більш зручне? Я думала, що тут хоча б ця дівчина колись зможе допомогти мені, бо була більш хорошого враження про неї. Але я помилилась.

— Будь ласка, вдягни його. - Починає благати мене Олівія. - Так треба, вони так потребують.