Глава чотирнадцята. Правда.

Череводор

    Цей вечір розпочався продуктивно. Пообіцявши своїм «другим» батькам, що повернусь до темряви, я пішов вже до інших. Відчитавшись вже у інших, я пішов по своїх справах - шукати потрібну мені стару жінку. Навідавшись до дитячого будинку, в якому я живу колись як виявилось близько двох років, доки мене не викрала верхівка, зробивши вигляд, наче я їх рідний син, я зміг дізнатись, що з самого початку мене до дитячого будинку принесла жінка. Марія, дружина давно загиблого офіцера. Її я, звісна річ, не знаю, але адресу мені все ж дали, відірвавши той клаптик паперу від серця.

    Будівля жінки зустріла мене своєю депресивною сірістю. Тихо хмикаю, згадуючи, що вона живе на другому поверсі, а значить залізти через вікно буде не проблемою. Знаю, що трохи дивно, але прорахувавши, де живе жінка і побачивши відкрите вікно до її квартири, я вирішив скористатись ним, придумуючи вже багато способів заспокоїти жінку. 

    Швидко наближаючись до вікна, я згадував нашу останню зустріч з Таєю. В той час дівчина була такою... Слабкою. Вона потребувала в мені, а я не міг відказати їй, хоч дівчина нічого не просила. Не міг залишити її там одну не тільки з-за того, що верхівка знову могла покарати, але вже на цей раз її, бо мене нема поряд, але й з-за того, що десь під ложечкою занило від думки, що я можу залишити цю беззахисну істоту на самоті зі своїми проблемами. Не дивлячись на те, скільки б я не намагався відгороджуватись від неї, мене продовжує тягнути до Таї. Давні відчуття, здається, починають прокидатись, і я не можу нічого з цим зробити.

   Швидко відштовхуюсь від землі, хапаюсь за найближчу гілку дерева, яка грає ключову роль в моїй невеличкій місії. Залажу до хати, швидко озираючись по сторонах. Мені вже не в перше робити таке, але в часи, коли я робив це найчастіше, це було по проханню верхівки. У ті моменти мені лиш треба було знайти якусь потрібну річ чи дізнатись більше про тих, хто живе у хаті, але зараз ситуація зовсім інша.

   Окидаю поглядом кімнату. Можна одразу сказати, що тут живе старенька людина, яка втратила чоловіка і так не змогла знайти йому заміну, при цьому не маючи жодної дитини, що вже казати про онуків. Навіть шкода трохи стає. Ніхто не згадає про тебе в майбутньому. Не поставить за тебе свічку, не прийде на свята.

   Помічаю одну цікаву фотографію, яка стоїть в гарній рамці. Нахиляюсь трохи, щоб роздивитись. На ній зображені три людини - підлітка, схоже. Двоє з них мене зовсім не цікавили, а третя... Вона мала схоже на моє волосся. Таке ж світле, воно ледь дотягувалось до плечей.

— Настя, ти відпустила волосся? - Чую я позаду старечий голос і швидко озираюсь.

    Марія була, м'яко кажучи, слабкою фізично. Вона загубила свою жіночу привабливість кілька років тому, а її очі, мабуть, майже повністю втратили можливість нормально бачити - судячи за тим, як вона мружиться, намагаючись краще роздивитись моє обличчя. Сгорбившись над підлогою, вона тримала в руці палицю. А її очі виплакали багато сліз.

   Дивлюсь на бабусю кілька секунд, теж мружачись. Невже моє волосся схоже на... На неї? Невже це та сама Настя з історії про трагедію? Чи просто повторне ім'я? Звісно, ні! Дівчині було всього вісімнадцять чи дев'ятнадцять - вже не пам'ятаю скільки, - тим паче, я думав, що те, що у них був власний син - лиш звичайні чутки, які поширили ті, на кого вплинула ця ситуація сильніше за інших.

   Я повністю підводжусь, і при цьому бачу, як очі бабусі стають ширшими, наче від шоку. Вона робить кілька невпевнених кроків назад, наче боячись мене.

— Ти... Ти помер, клятий біс! І вбив її! Згинь!

— Бабуню... - Намагаючись зробити голос м'якшим, щоб ще більше не налякати її. - Я тут... Хотів би дещо дізнатись. - Повністю розвернувшись до неї, я нахиляюсь в легкому поклоні. - Вибачте будь ласка, що я вдерся до вашої хати. Але моя справа дійсно потребує деяких... Роз'яснень з вашої сторони.

   Піднімаю на неї погляд, розгинаючись, майже не рухаючись. Чекаю на відповідь бабусі, яка, піднявши на мене погляд, на цей раз зробила невпевнений крок до мене, продовжуючи розглядати моє обличчя уважно. Коли її чіпкий погляд торкається мого ока, зіниці жінки розширюються, наче вона впізнала мене.

— Тарас? Це справді ти?

    На цей раз вже моя черга розширювати зіницю. Люди з дитячого будинку були праві, коли сказали, що жінка вже колись бачила мене і навіть принесла до них одного разу. Але яким блять чином вона дізналась моє ім'я?

— Так, я. - Нарешті підтверджую я. - Прошу ще раз вибачити, що вдерся до вас.

— О, нічого. - Марія махає легенько рукою, наче це щось буденне. Підходить до мене ще трохи. - Боги, як ти схож на своїх батьків. На Настю особливо. Впевнена, наслідував її характер, га? - У її злегка затуманених старечою сліпотою, яка ще не повністю проявила себе очах з'явились легкі веселі бісики.

— Настя... - Повторюю я це ім'я. - Це та, яка...

— Так. Вона померла хоробро, рятуючи тебе і всю нашу країну від жахливого тирану. - Жінка зітхає. - Тобі вже розповіли, що Рагнар був твоїм батьком?

   Остання фраза змушує мої ноги легенько підкоситись. Я весь час після відкриття таємниці про моє «усиновлення» - або ж викрадення, - думав, що мої батьки просто залишили мене з-за того, що я просто був не потрібен своїм батькам, через що вони й залишили мене в дитячому будинку. Або що вони просто померли якось... Інакше. Більш «звичайно» - в автокатастрофі, при невдачному зльоті або посадці самольоту, від рук маніяка чи щось таке. Але щоб ці двоє були моїми батьками... Чому?

   Я читав про цих двох досить багато, намагаючись дізнатись куди більше, ніж можуть дізнались звичайні люди. І ще тоді, коли я розповідав Таї цю історію, я лиш хотів штовхати її до розгадки власних таємниць. Я не знав, що цей колодязь такий глибокий...

   Не свідомо, я торкаюсь свого шраму. В голові з'являється питання - чи не отримав я це пошкодження в результаті невдалої вагітності? Але Марія, помітивши мій жест, мовила: