Глава тринадцята. Зрада.

Таїсія

— Ти клятий сучий сину! - Горлає мама так голосно, що мені здається, нас чують навіть інші будинки а скло тремтить, готове розбитись. - Якого чорту?!

   Кілька тарілок летить до підлоги, Марина хапає кілька з них, не даючи впасти, і швидко відходить в бік, легенько здригаючись від нескінченних голосних кроків, до яких тепер додаються тепер і батькові. Сестра відходить убік, притискаючись спиною до стіни, коли бачить гострий погляд матері, в позі захисту притискаючи тарілки, які могли розбитись, наче боїться, що мама зараз і на неї почне за щось кричати. Але замість цього уся увага обертається вже на батька:

— А що ти мені ще пропонуєш?! Робити вигляд, наче нічого не сталося?! - Я бачу, як рука батька легенько смикається, від чого смикаюсь і сама легенько здригаюсь, знаючи, що батько ледь стримується, щоб не вдарити маму, хоча це саме він винен.

    Наші батьки вже давно так голосно не сварились. Я навіть не можу згадати, коли саме. Хоча, дивлячись на мою проблемність з пам'яттю, я взагалі повинна радіти, що до цього щось пам'ятала і починаю згадувати минуле зараз. Тому, не мені казати, як давно батьки так не сварились.

    Марина швидко підходить до мене і сідає поряд, зиркаючи на батьків. Я бачу, як вона боїться робити зайві рухи. Розумію, сама боюсь ворушитися зайвий раз, коли батьки сваряться, бо таке буває не так вже й часто. Від цього й страшно, що не часто.

— Чого тобі не вистачало?! - Мама все частіше оголює зуби, наче дика вовчиця, її очі широкі від гніву і розчарування. -  Що є в ній, чого нема в мені?!

— Все! - Кричить батько. - Ти ледь не постійно контролювала мене, наче малу дитину! «Вітя чому ти прийшов на кілька хвилин пізніше?!», «Вітя, чому ти розмовляв з тією жінкою?! Сподіваюсь, вона дійсно просто колега!». Ти постійно пилиш мені мізки своїми звинуваченнями, яких я не скоював! Ти перестала бути тією м'якою жінкою, з якою я колись познайомився і на якій одружувався! Ти... - Батько легенько здригнувся, наче намагався придумати щось огидне. Щось, що могло б вдарити в саме серце. Але зібравши до купи ті залишки своєї чоловічої гідності, він випалив: - Та в тебе наче біс вселився!

    Цікаво, коли ми вперше за останній час зустрілись з Череводором, він теж був розчарований тим, кого бачив перед собою? Він теж питав себе багато разів, чому я так різко змінилась і більше не схожа на саму себе з минулого? Питав, чи варто продовжувати робити те, що він розпочав разом з іншими?

   Мама схопила нову тарілку і з силою вдарила об підлогу ледь не поряд з батьковими ногами. Білосніжна тарілка з голосним, не дуже приємним тріском розкололась, і її шматки, точно наша сім'я, розлетілись в різні боки.

— Це я робила заради нашої сім'ї! - Прогарчала мама у відповідь, беручи нову «жертву», готуючись розбити і її. - У нас з тобою дві доньки зростає...

    Мама не встигає договорити, як батько перебиває її голосом, який став вмить крижаним:

— Дітей я тобі не залишу. Я заберу їх з собою і подарую їм краще життя.

   Ця зміна в тоні мене налякала більше, ніж крики. Вже краще чути ці голосні крики і розуміти, що людина проявляє емоції, ще не повністю змирившись з ситуацією аніж розуміти, що вона повністю охолола, і більше нічого вже повернути назад не можна, як би ти не старався. Це змушує мене захотіти втиснутись в стіну. Зникнути, наче мене тут нема і взагалі мене це ніяк не торкається. Хоча я точно знаю, що торкається.

    Якщо батьки не знайдуть способу хоч якось все змінити - а я впевнена, що таких способів вже дуже мало, якщо вони взагалі є, бо батько зрадив моїй матері і навіть не приховує це, - вся ця ситуація торкнеться і нас також. Я здригаюсь від думки, що колись батькам все ж доведеться розійтись. Не з-за смерті, як вони обіцяли колись, обмінюючись поцілунками перед вівтарем на власному весіллі, а з-за того, що вони самі все зруйнували.

— Тая... - Тихо звертається до мене Марина, коли батьки перейшли сваритись в іншу кімнату. Сестра обережно поклала руку мені на плече, від чого я легенько здригнулась. - Ти як?

    Дійсно. Як може себе відчувати людина, у якої розводяться батьки і яка до цього моменту вважала, що всі проблеми можна вирішити, бо поряд люблячі батьки, які зможуть тобі допомогти?

— Фігово, якщо чесно. - Відповідаю слабким, тихим голосом, не дивлячись на сестру.

    Зараз мені взагалі нікого не хочеться бачити. Ні сестру, яка інколи на довго зникає, відказуючи, що просто гуляла з друзями. Ні батьків, які можуть ось-ось розвестись через власні помилки. Ні Череводора, який приховує від мене всю потрібну інформацію, і сливає все, як тільки його верхівка йому це доводить. Чортова собака на прив'язі, яка лає по команді...

— Розумію. - Так само тихо відповідає сестра і важко зітхає.

    Під вечір, коли весь галас нарешті закінчився і всі мовчали, не бажаючи порушувати важку тишу, я вже в який раз заливалась сльозами, проявляючи слабкість, але при цьому намагаючись не видати себе. Я не хотіла, щоб хтось з батьків або Марина дізнались, що я сиджу і ридаю. Я повинна бути сильною, повинна показати, що не дивлячись на всю гіркість цієї ситуації, вона мене не зламала. Але я точно знаю, що збрешу, якщо скажу комусь про подібне. Ситуація вже почала руйнувати мене разом з іншими факторами, але виявилась куди сильнішою за ці фактори. І сильнішою за мене...

— Тая? - Чую я тихий голос матері, і, озираючись на двері, бачу, як вона невпевнено тупцюється на місці, наче боячись зайти до моєї кімнати.

   Я не відповідаю. Лиш продовжую намагатись стриматись від нових ридань, поклавши голову на руки, а тими схопивши коліна. Мама заходить до кімнати, сідає на край кроваті, і ніжно кладе тремтячу руку мені на плече.

— Тая... - Шепоче вона. - Вибач мені. Я знаю, що сьогодні перегнула палку, злякавши вас своїми криками, але ваш батько...

    Я різко відштовхую її руку від себе, як і часу маму. Встаю з місця і прямую до вхідних дверей. Не хочу більше нічого чути - ні криків, ні цих жалюгідних спроб виправдатись. Нічого взагалі!