Глава дванадцята. Камені.

Череводор

    Я не їх рідний син. Вони знали, але нічого зовсім мені не казали. Це дивно, бо завтра мені вже виповняється вісімнадцять років. Думаю, нормальні батьки сказали б своїм дітям про таку річ, але хто з нас тут взагалі нормальний? І що верхівка ховає від мене ще? Бо весь час я думав, що мені довіряють куди більше, ніж іншим, і якщо це важлива інформація, я буду першим, хто про неї дізнався. Але я помилився. І, можливо, помиляюсь і в самій верхівці.

     Але чий я тоді? Повинен же я бути чиїмось, а не від святого духа з'явитись.

    Від «батьків» дізнались я нічого не зможу, вони всеодно або нічого мені ніколи не скажуть, або скажуть якісь крихітки подробиць, або взагалі й самі нічого не скажуть. Значить, треба спробувати знайти той дитбудинок, в якому я був до цього. Або, принаймні, батьків...

Таїсія

— Ми зможемо ще раз зустрітись? - Прислав мені сьогодні повідомлення Череводор.

    Мляво дивлюсь на телефон, повільно кліпаючи. Чого це він? Наче, тільки три дні з нашої останньої зустрічі пройшло, а він вже знову побачитись хоче. Нащо? І що мене може чекати? Підстава, яку я не очікую, бо Череводор начебто притупив мої інстинкти самозбереження?

   Наче читаючи мої думки, він прислав нове повідомлення:

— Не хвилюйся, ми зустрінемось на новому місці і днем.

    А оце вже щось новеньке. До цього хлопець намагався «змусити» мене прийти до його табору вночі, що, в принципі, у нього вийшло. А зараз чому його переклинило?

— Коли? - Відповідаю швидко.

— Завтра, якщо зможеш. Десь о дванадцятій. Біля того спаленого будинку, де ти була до цього.

    Трохи мружусь. Все це здається таким підозрілим, але сподіваюсь, Череводор знає, що якщо я зникну, мене однозначно почнуть шукати.

— Добре, зможу.

   Кілька секунд було мовчання. Череводор не виходив з мережі, а я вирішила підтримати нашу невеличку мовчанку, чекаючи, коли з його сторони нарешті з'явиться напис зверху - «був у мережі:недавно». Але натомість, від хлопця приходить ще одне питання:

— Ти пила сьогодні пігулки?

— Я не п'ю їх вже вважай другий місяць.

— Це добре. Вони дають видний результат. Продовжуй не пити їх.

    Я тихо фиркаю. Теж мені, знайшовся командир. Хоча, дивлячись на те, що таких, як Череводор і Олівія може бути куди більше, чим здається, хлопець вже міг звикнути до командування. Особливо якщо враховувати, що це саме Череводор нас всіх потихеньку збирає.

— Бувай. - Нарешті відповів Череводор, завершуючи нашу розмову. Я ж нічого не відповіла.

..                 

..                       

..                 

..                        

..                 

    Трохи нервую. Звісно, ми вже зустрічались, але таке відчуття, наче це відбувається вперше. Так ще й те, що він сильно запізнюється - вже майже тридцять хвилин, а його все ще нема, хоч Череводор і попередив, що з'явились неочікувані справи, і він запізниться, - додали масла до полум'я. Чому він запізнюється? Які справи могли ось так різко у нього виникнути? Це підстава? Чи варто мені вже валити звідси? Але коли я вже розвертаюсь, щоб повернутись додому, Череводор нарешті з'являється на галявині.

— Вибач, що спізнився так надовго. - Каже той хрипким, низьким голосом.  - Не очікував, що у мене виникне так багато справ.

    Череводор виглядав під світлом сонця трохи по-іншому, ніж тоді, вночі. Його світле волосся не було зав'язане в хвостик, як в першу нашу зустріч, і спадало на плечі тонкою гривою. Воно легенько переливалось на сонці, але було недостатньо світлим, щоб «світитись», як буває інколи у тих, хто має ще більш світле, ледь не біле до сивини волосся. При тому, його волосся зовсім не пасувало до ока. Чорного такого. Воно наче зжирало все світло довкола, пригнічуючи дерева, змушуючи їх опускати свої голови вниз, а птахів примушуючи перестати співати.

— О, нічого. - Крізь силу видавлюю з себе, нарешті відводячи погляд. - Я й сама недавно прийшла. - Брешу, сама не знаю чому.

     Той киває.

— Пішли. - Наказує єдине і, не чекаючи відповіді, розвертається і зникає за деревами.

   Мені не залишається нічого, окрім як піти за Череводором, роздумуючи над тим, що я буду робити в тих чи інших ситуаціях, якщо на мене спробують напасти там, куди веде мене хлопець попереду. Але ніхто на мене не нападав увесь цей час, аж доки ми не дійшли до нової галявини. Перед тим, як зайти на неї, Череводор озирнувся на мене єдиним оком і запитав:

— Ти випадково нічого більше не згадувала за останній час?

    Кілька секунд я думаю над відповіддю. Чи можна рахувати той сон, як одну зі згадок? Не знаю, але думаю, що ризикнути можна.

— Одного разу ти мені приснився. Ти стояв у дивному одязі, а на твоїй голові був череп великого бика. Ти виглядав як якийсь давній жрець. Ти приносив в «жертву» зайця, стоячи посеред табору, який палав. Це все, що було у моєму сні. Правда, не знаю, чи рахується...

— Рахується. - Різко обриває мене Череводор. Потім, більш спокійно сказав: - Ще і як рахується. Тоді табір дійсно палав - одна з причин, чому його пізніше закрили. Але тоді тебе там вже не було, бо ти вже вчилась у шостому класі, і, мабуть, вже почала пити ті пігулки. Тоді тебе затягнули твої тодішні друзі до табору, нібито щоб «подивитись, що ховають його стіни». І, тоді табір запалав шаленим полум'ям.

— Ким були ті друзі? - Запитую я різко.

— Не знаю, якісь хлопці. Ти з ними перестала товаришувати, коли почала пити пігулки.

— Звідки ти знаєш про тих друзів? - Продовжую задавати наводящі питання, намагаючись докопатись до суті значення мого сна і того, чому Череводор знає так багато.

— Бо я маю такі теорії, дивлячись на те, що одна з них про пігулки вже давно підтвердилась.