Глава сьома. Хлопець.

Таїсія

   Зранку мене почали ганяти, бо до нас повинні були приїхати родичі на день народження батька. Перед тим, як мене послали в магазин вже вдруге - на цей раз вже з сестрою, бо пакети з продуктами будуть великими, - ми подарували пару подарунків батькові. Сестра подарувала пару шоколадок і відкритку, я ж духи з накопичених за літо підробіток грошей.

    Йдучи і розмовляючи з сестрою, я випадково наштовхаюсь на когось. Швидко вибачившись, відчуваю, як всередині з'являється сором. Настільки задумалась, що не помітила, як переді мною матеріалізувався молодий хлопець приблизно мого віку.

— Нічого... - Хлопець трохи посміхається, і ця посмішка здається мені милою. - Це моя провина, я повинен був відійти.

    Кілька секунд уважно розглядаю його обличчя, відчуваючи його чіпкий погляд на собі у відповідь. Він здається мені знайомим... І пам'ять мені швидко підказує, хто це.

    Євген. Хлопець, з яким я тусила в молодшій школі ледь не кожного дня, якщо хтось з нас не був відсутнім, і який на жаль , пішов з нашої школи після четвертого класу. Тоді кілька моїх однокласників теж пішли в інші школи, але «втечу» свого найліпшого на той час друга я пережила не дуже приємно. Може, якби не ті пігулки, які трохи приглушили почуття і заглушили ледь не всі мої спогади з цим хлопцем, як і багато інших моїх спогадів з минулого, я б і зараз відчула сильне розчарування, яке відчувала тоді. Все ж, ми добре лагодили і були хорошими друзями, і якби Женя вирішив піти трохи пізніше, коли мені нарешті купили мій перший телефон, ми б обмінялись телефонами. Але замість цього я не відчуваю нічого, окрім того, що радію нашій новій зустрічі.

— Ми були колись знайомі? - Питаю, намагаючись зрозуміти, чи згадав Женя мене.

    Він трохи мружиться, намагаючись знайти в пам'яті потрібні кадри з минулого, потім киває головою і посміхається трохи ширше. Так, Женя дійсно став куди гарнішим за весь цей час. Мабуть, дівчата в ноги падають.

— Так, були. - Сказав він, і я теж не втрималась від легкої посмішки. - Тая, так?

    Киваю головою на знак згоди, а сама ледь стримую посмішку від задоволення. Швидко ж хлопець мене впізнав. Але я рада. Рада, що ми нарешті змогли за весь цей час нарешті зустрітись.

   Озираюсь на сестру, вчасно згадуючи про те, що ми ще не донесли пакети. Тихо видихаю від розчарування. Якби не ці пакети, я б послала Марину відносити їх, а сама залишилась з другом дитинства на самоті, щоб розпитати більше. Але ні. Мені треба допомти сестрі. Ну чому саме зараз, коли я зустріла Євгена? Невже ми не могли зустрітись трохи пізніше або раніше, щоб хоч трохи поговорити?

— Ми можемо списатись пізніше. - Наче прочитавши мої думки, каже хлопець, заспокоюючи мене тим самим. - Запишеш мій номер?

   Доки Женя надиктовував свій номер, він здався мені доволі знайомим. Здавалось би, багато всіляких номерів існує. Але зараз все здавалось підозріло знайомим.

   Попрощавшись нарешті з хлопцем і пообіцявши, що спробую сьогодні вийти ще раз на вулицю, щоб трохи погуляти, між мною і сестрою по дорозі розпочалась нова розмова:

— Ви добре з цим хлопцем ладнали. - Сказала Марина, трохи посміхнувшись. - Скажу чесно, я тоді тобі навіть трохи заздрила, бо не мала таких класних і «постійних» друзів, як у тебе.

— Але у тебе зараз вони теж є. - Я теж трохи посміхаюсь у відповідь. - Тому не прибідняйся.

..                    

..                 

..                

..                  

..               

   З хлопцем ми зустрілись ввечері того ж для. Батькам під кінець стало трошки пофіг на нас, бо вони пили й веселились, як могли, при цьому щоб не потурбувати сусідів. Йдучи поряд з ним, розмова в'язалась наче сама собою. Наче Женя не зникав на кілька років, і увесь цей час ми продовжували товаришувати.

— Слухай, а чому ти взагалі пішов з нашої школи? - Все ж наважилась запитати я у нього.

    Знаю, це питання може трохи розбити мені серце. Бо Марина сказала сказала мені, що в один час я трохи кохала цього хлопця - призналась їй одного разу «по секрету». Я і сама про це знову дізналась, відчуваючи приємне тепло в грудях, коли дивилась на хлопця. Схоже, я знову починаю відчувати до нього приємні відчуття. І, як би мені не було страшно почути відповідь, я повинна була. Все ж, за стільки часу могло що завгодно відбутись.

— Так сталось, що ми переїхали ближче до центру, щоб батькові було зручніше добиратись до його роботи. - Женя зітхнув. - Тому батьки вирішили перевести мене в іншу школу. Я опирався, прохав їх не подавати документи, але мені довелось опустити руки, бо у батьків було більше аргументів, чому я повинен перейти в іншу школу.

   Я відчуваю, як десь всередині з'являються легкі нотки полегшення. Звісно, Женя не уточнював, що у нього в новій школі з'явилась дівчина, але шанси спробувати завоювати серце гарного хлопця стали трохи більшими.

— А що зараз змінилось? Чому ти знову тут?

— Батька звільнили. І ось, ми знову тут. - Женя трохи посміхається, і я не втримуюсь від нової усмішки - вже якої за цей день.

    Якби Марина була поруч, вона б точно сказала щось на кшталт - «і ти знову відростила крила кохання». І гадаю, вона була б права. Я знову починаю закохуватись у цього хлопця, бо як не закохатись у ці гарні очі і м'який та милий характер?

— Знаєш, я спочатку тебе навіть не впізнав. - Чесно видав хлопець через кілька хвилин розмови. - Ти так змінилась... В останній раз я бачив тебе ще на випускному після четвертого класу. Тоді ти була в такому гарному й милому платтячку, наче янгол. А зараз... - Женя хитро зиркнув на мене, мабуть, вловивши мій настрій. - Здається, ти стала ще гарнішою, ніж тоді.

   Я посміхаюсь. Розумію, що він може казати це жартома, бо не знаю до сих пір, як він відносився до мене хоча б в далекому дитинстві, що вже про теперішній час казати. Але щось в ньому є, що приваблює мене і змушує ловити ці слова, як щось, без чого я не зможу ніколи жити.