Глава шоста. Спалитись.

   Таїсія

   Так, що ми маємо?

    Ходжу по кімнаті туди-сюди, думаючи над тим, що ми вже встигли зібрати, при цьому намагаючись скласти все до купи.

    Череводор явно знає набагато більше про той табір, ніж може сказати. Але чому він не може сказати хоч щось? Боїться когось? Підкоряється цьому комусь? Чи просто не хоче казати за власним бажанням? Тоді, якщо він не може мені розповісти все, чому взагалі написав, а не підкидав потрібну інформацію крихта за крихтою, даючи мені змогу повністю дізнаватись інформацію самій?

    Навіщо він пише саме мені? Ну, писав, точніше, до того моменту, доки я не написала про те, що він помилився... Невже не знайшов більш кращої жертви для себе?

    Добре, відкладемо поки цю інформацію. Може, якісь ідеї прийдуть трохи пізніше. В таборі за словами того хлопця, сталися вбивства. Кому це потрібно було? У кого може з'явитись мотив чикати невинних дітей? Може, проблеми у батьків, через що невідомі вирішили вбивати нещасних дітей, таким чином маніпулюючи їх дорослими? Може, організатори були якось пов'язані з тими вбивствами? Мабуть, але табір не закривали добрі п'ятдесят років. Хоча, я не знаю, в якому проміжку взагалі відбувались ті злочини...

   А може, і діти були теж не настільки безгрішні? Все ж, всяке буває. Вже з'являється один з мотивів для вбивства. Але... Всеодно щось не сходиться. Не розумію.

    Роблю те, що не зробила б, якби були хоч якісь підказки. Пишу Череводору:

— Слухай, я тут дещо дізналась...

    Він одразу з'являється в мережі. Розумію, що він може не відповісти, але помиляюсь, коли від нього швидко приходить повідомлення:

— Уважно читаю.

   Типо, уважно слухає, але читає?

— В тому таборі, де ми нібито були, колись відбулись вбивства. Це правда?

— Можливо. - Ухильно відповідає, змушуючи мене трохи позлитись. - Звідки знаєш?

— Та так, від одного знайомого. - Вирішила грати по його правилах, теж відповідаючи ухильно.

    Череводор на кілька секунд зависає. Схавав?

— Коли були ті вбивства, ти знаєш?

    Мовчить. Невже це глухий кут, з якого він витягати мене не збирається? Теж мені.

— Для тебе нове завдання. Тобі треба буде піти до самого найближчого до тебе лісу, знайти спалену двоповерхову будівлю, і там спробувати знайти відповіді на деякі твої питання. Якщо не знайдеш... Добре, в такому випадку розповім трохи.

   Відчуваю роздратування. Хочу сказати щось образливе, хоч якось зачепити його, вивести на емоції, але зупиняюсь. Все ж, зараз я не в тому положенні, щоб командувати ним. І не в тому положенні, щоб цілком вірити цьому виродку.

— Я знаю той ліс? Бо поряд їх два.

    Один ліс був з невеличким парком, в іншому ми з батьками часто могли ходити на шашлики на весні.

— Той, який без парку.

— Добре, сходжу колись. - Відповідаю.

— Буду чекати на відповідь. - І, в кінці поставив посміхаючийся смайлик. Мабуть, перший смайлик в нашій переписці.

     Трохи мружусь. І що мені взагалі можна знайти в тому згорілому будинку, про який я дізналась тільки зараз? Та й тим паче, в лісі ж може бути багато таких будинків. Не факт, що я знайду саме той, який від мене вимагають знайти.

    Та й до того ж, в цьому лісі може чекати якась підстава. Я не впевнена, що навіть якщо ми з Лєрою і її другом - чи навіть друзями, якщо вона когось ще покличе, - зможемо відбитись від нападу. Бо можуть прийти три здорових дядьки, які скрутять нам руки, і відвезуть в підвал.

    Може, мати когось, хто зможе підстрахувати? Наприклад, сестру. Якщо я прийду до будівлі, і не напишу протягом кількох хвилин, то нехай вона почне будити батьків і викличе поліцію. При цьому, треба буде інколи відписувати їй, що зі мною все добре.

    Але, чи не дуже це ризиково? Ось так підставляти сестру, так ще й не факт, що вона збереже це все в таємниці. Значить, треба шукати поміч на стороні Лєри і своїх друзів, яким я більше всього довіряла.

    Пишу одному другові. Відмовляється, кажучи, що зараз не в місті. Пишу іншому. Дуже зайнятий якимись важливими справами, і взагалі не зможе ніяк допомогти. Пишу ще одній подрузі, але й та не може, бо допомагає батькам. Лєру я більше не хочу навантажувати. Вона й без того допомагає так, як може. З мого боку було б дуже нечемно, якби я попросила її знайти когось зі своїх друзів, щоб той був на шухері.

    Залишається три вибори - розказати про все сестрі і на колінах попросити допомогти і не розповідати нашим батькам, зовсім не ходити і просто забити на все, наче це був страшний сон, або йти на ризик і нікому не повідомляти, що таке відбудеться. На рахунок останнього - ризикувати настільки я не збираюсь, так ще й тягнути за собою когось разом. Не йти туди я б хотіла... Але чи зупинить це Череводора? Що, якщо я не піду, і він влаштує щось таке, що може нашкодити моїм близьким? А якщо розказати сестрі... Я дуже сподіваюсь, що вона не розповість нічого нашим батькам. Принаймні, не так швидко.

    Коли вона повертається додому з додаткового і заходить в нашу кімнату, я встаю зі свого місця. Сильно нервую, думаючи над тим, як вона відреагує, і як мені варто якнайкраще розповісти їй про все, що відбулось. Точніше, я взагалі не збиралась їй нічого розповідати. Я просто хотіла представити все так, наче це лиш звичайні забавки. Що в цій ситуації нічого такого нема. Все ж, в моєму віці дехто любить такі «забавки» - лазити по покинутих будівлях, - тому гадаю, питань це викликати не зможе.

— Слухай... - Кажу я, і сестра озирається на мене. - Мені треба з тобою про дещо поговорити. - Не впевнена, що нормально щось кажу, бо серце всередині гуркотить настільки, що здається, заглушить усі звуки довкола.

    Марина легенько киває. Закриває двері на замок, за що я їй вдячна, сідає на край своєї кроваті, саджусь напроти. Я кілька секунд дивлюсь на двері і невеличку прорізь між ними, боячись, що ось-ось хтось з батьків стане там, щоб підслухати, потім нарешті дивлюсь на сестру.