Глава п'ята. Хакер.

Таїсія

    Зустрітись ми повинні були сьогодні. З подругою ми домовились про те, що покриваємо одна одну - кажемо батькам, що гуляємо десь по вулиці, а самі йдемо по своїх справах.

— Ти, головне, подумай, які питання краще задати зараз, ніж потім. - Порадила мені Лєра, доки ми йшли, а вона рилась в своїй сумці, шукаючи телефон. - Бо не факт, що знову зможемо домовитись зустрітися. А так, може, хоч щось дізнатись зможемо.

    Ну звісно, я над цим думала ще з того моменту, як подруга тільки повідомила про те, що ми підемо до хакера. Думала над тим, що саме важливе, а що можна залишити на інший раз - якщо, звісно, зустріч відбудеться. Бо Лєра казала, що подібні люди можуть брати багато за свою роботу, і на них важко вийти так просто, і що нам взагалі пощастило, що Лєра натрапила на такого мало примхливого по грошах, якщо можна так сказати. Мабуть, ще практикується, чи щось таке. Але, сподіваюсь, мені вистачить і цього, щоб хоч трохи заспокоїтись.

    Пігулки я продовжувала не пити. Поки спогадів ніяких нема - не можу нічого згадати, як би не хотіла цього. Я дуже сподіваюсь на те, що з'явиться щось, що допоможе мені згадати, якщо не зможу сама - може, якийсь предмет, або подія, яка нагадує мені про минуле, і підчепить за собою й інші спогади.

   Череводору я відповіла лиш раз. Та й те не дочекавшись від нього відповіді, закрила телеграм, прибрала звук, і сподівалась, що в найближчий час його чат не вспливе на горі, нагадуючи про одного з його власників. Сказала про те, що його метод з пігулками не діє, і на цьому все. Спробувала тоді закрити якомога швидше чат, щоб не побачити те, що він мені писав. Але уривок його фрази все ж потрапив мені на очі.

— Будь ласка, повернись. Нудно без тебе.

    Нудно йому, бляха. А мені щось не дуже. Якби він казав мені хоч щось окрім тих балачок про табір - може, про те, як ми зустрілись і як контактували, наприклад, - йому було б не так нудно. Але ж ні. Треба продовжувати мовчати, наче пальці переломали, і кожне напечатане слово важко йому дається.

— Вже підходимо. - Повідомила мене Лєра, відволікаючи від думок, при цьому кивнувши головою в сторону сірої багатоповерхівки.

   Я видихаю. Ну нарешті. Оглядаю багатоповерхівку. Звичайний будинок, нічого особливого в ньому нема. Ніхто б і не зрозумів, що в одній з квартир може діятись щось... Не дуже законне. Але сподіваюсь, що на нас не вийдуть, доки ми шукаємо потрібну інформацію. Бо ми шукаємо її не для якогось злочину, а для можливості у випадку чого врятуватись. Бо кожна інформація, на яку ми натрапимо, може допомогти.

    Заходимо, коли Лєра набирає потрібний номер на домофоні, і, дочекавшись відповіді, відкриває важкі двері. Піднімаємось на потрібний поверх, і нас майже одразу зустрів молодий на перший погляд хлопець. Він попереджав, що зустріне нас. І зараз оглядаючи його, я можу дати йому максимум років вісімнадцять - дев'ятнадцять, не більше. Такий молодий, а таким займається. Ну, сподіваюсь, він знає своє діло хоч трохи, і ми впораємось.

— Проходьте. - Каже він. Заходимо в тамбур. Хлопець зиркає на двері сусідів, потім заводить до своєї однокімнатної квартири. - З якою справою ви до мене потрапили? - Питає він, проводивши нас в кімнату і всівшись перед комп'ютером.

    Лєра потихеньку дістає потрібну суму грошей - потім якось треба буде повернути борг за поміч, - я ж невпевнено сіла на стілець поряд, завдяки чому можу бачити екран. Лєра стає трохи збоку від мене і теж слідкує за екраном. Зрозумівши, що хлопець цілком не проти такого розміщення, я починаю розповідати:

— Кілька тижнів тому мені написав дивний хлопець, назвався Череводором. Я не знаю, що йому від мене треба, але він майже постійно торочить про те, що ми колись були знайомі, і що я колись начебто була в таборі «Чорне».

— О-о-о, поганий табір. Погані чутки про нього ходять в останній час. - Відповідає хлопець, зиркаючи на мене, але потім знову дивлячись на екран. - То що, намагаємось дізнатись більше про «знайомого» незнайомця?

— Хотілось би дізнатись більше... - Кажу, простягаючи телефон, щоб хлопець зміг прогорнути сторінку Череводора, трохи почитати нашу переписку і потім кинути юзер сторінки собі. - А... Що за чутки, не підкажете?

— Та, кажуть, багато вбивств там відбувалось, коли табір ще діяв, через що і закрили його стінами і залізним пруттям, щоб туди підлітки не лазили. При тому жертв знаходили в... Ну, не в дуже гарному вигляді. Не знаю, в якому, але смерті вже трохи насторожують. При тому до сих пір ніхто не знає, хто скоював такі злочини.

    Вбивства? Дивно, бо не на одному з сайтів, де я колись лазила, щоб дізнатись більше про табір нічого такого не було сказано. Цікаво, Череводор теж знав про ці вбивства? Чи може бути таке, що він намагався спеціально все приховати, щоб я додумалась до всього сама? Але який в цьому сенс? Раз написав, так нехай хоч щось мені вже скаже, щоб я далі рухалась. Але після мого повідомлення він заткнувся і більше нічого не писав. Образився, мабуть.

— Ви впевнені, що ця сторінка дійсно існує, і була не створена по приколу, щоб мене розвести? - Запитав нарешті хлопець через кілька хвилин, і тільки зараз я зрозуміла, що він не може навіть нормально подивитись сторінку Череводора.

    Спочатку, все було добре. Хлопець-хакер зміг пару разів відкрити сторінку, уважно продивитись її, і закрити назад, зробивши пару скринів про всяк випадок. А зараз вона не відкривалась. Коли хлопець натискав на юзер, писало, що такого не існує. Намагався знайти сам чат - той був видалений. Ніякі методи пошуку ніяк не допомагали знайти потрібну сторінку.

— Ні. - Впевнено відповідаю я.

    Хлопець киває.

— Добре, зараз спробую зробити ще хоч щось. - Відповідає хлопець, і починає агресивно щось шукати.

    Сподіваюсь, що він зможе щось зробити. Бо я не хочу йти з пустими руками. Але розумію, що все марно, коли хлопець-хакер видихає, і, відкидаючись на спинку свого стільця, каже: