Глава друга. Крихти спогадів.

Таїсія

    Його повідомлення прийшло лиш через три дні, коли ми з матір'ю ходили по магазину, до цього Червонодор - саме так він себе назвав, - не намагався створити нову сторінку, щоб достукатись до мене чи зробити щось подібне. Я почала заспокоюватись і потихеньку забувати про те, що сталось...

    Але зараз все змінилось. Він знову «помер» в мережі як тільки відправив повідомлення. Розчарування від того, що повідомлення надійшло саме зараз, а не в більш спокійній ситуації швидко змінилось цікавістю і хвилюванням, які я намагалась подавити увесь цей час. Цікавість через те, що намагалась вмовити себе повірити в те, що це був нещасний жарт і це все скоро забудеться, хвилювання, бо він написав мені навіть попри те, що я його заблокувала.

— Навіщо блокувати? Я так можу і образитись. - Це повідомлення було різким, наче Череводор не був винен в тому, що і без того, що змусив мене понервувати, коли написав вперше. 

    По моїх руках до спини знову пробігають мурахи. Я не знаю, на що цей хлопець здатний, але дивлячись на те, що його сторінка все та ж сама, і він пише не з лівого номеру дає зрозуміти, що хлопець на щось та й здатен. На секунду сумніваюсь, чи це та ж сторінка, а чи Череводор пише з лівої, просто підставивши все так, щоб я думала, наче це та ж сама сторінка - я без поняття. Від нього явно можна чекати всього.

   Перед тим, як я встигла щось йому написати намагаючись не звертати до себе особливої уваги матері, яка, здавалось, могла ось-ось щось запідозрити, надходить відповідь: 

— Добре, забий. - Наче й не злився. Це було награно? - Я все зрозумів. Тобі батьки випадково не давали нічого? Ну, щоб ти забула щось, чи щось таке...

     Звідки він дізнався про це? Невже слідував за мною, а чи знав до цього? Намагаюсь заспокоїти себе думками про те, що це могли бути лиш звичайні домисли, враховуючи те, що ми могли знати одне одного колись. Але щось мені всеодно не дає заспокоїтись. Навіть якщо ми й були знайомі колись, наврядчи людина, з якою я контактувала кілька років тому, знає про пігулки. Навіть мої найкращі друзі не знають про те, що мені треба пити пігулки, щоб забути щось.

    Так. Мені треба не панікувати. Якщо я відреагую досить різко, Череводор може зрозуміти буквально по кожному моєму не так написаному слову, що я йому брешу. Набираю повітрям легені ледь не повністю, намагаючись за кілька секунд придумати, що його варто писати далі. В голові шалено пробігають різні думки. Що відповісти? Що від мене хочуть? Чому він пише саме мені? Що буде, якщо я покажу його повідомлення батькам? Чи зможуть його знайти?

— Ні, не давали. - Коротко відповідаю я. Але потім додаю: - Так, що я повинна згадати?

    Він кілька секунд мовчить, я бачу, як він сидить в мережі, але продовжує мовчати, наче намагається так само швидко придумати хоч якусь відповідь. Що, не очікував, що я дійсно можу не знати тебе? Ти міг просто помилитись...

— Погано. Дуже погано. - Цікаво, чи розчарований він по-справжньому? А чи навіть на це знайде хоч якусь відповідь? І знайшов же: - Ну, нічого. Будемо згадувати усе разом.

    Черевонодор явно впевнений в тому, що я повинна щось згадати і що ми могли бути знайомими, або хоч раз бачили одне одного, але звичайні знайомі, які хочуть нагадати про себе і про щось поговорити так зазвичай не пищуть. Я на секунду замислилась над тим, як ми могли перетинатися в минулому. Може, ми зустрілись в тому таборі? Тоді це може значити, що в «Чорне» я все ж колись ходила. І ось тоді виникає питання - що відбулося в тому таборі, що змогло мене настільки вжахнути чи вразити, що батьки змушують мене до сих пір пити потрібні пігулки.

— Ти міг просто помилитись. - Роблю спробу впевнити Череводора в тому, що я не причетна до його справ, в які він хоче мене вплести. - Помилився номером, юзером, чи що ти там вбивав в пошук...

— Я не міг помилитись. Не зараз. - Відповідь знову приходить доволі швидко, я мружусь. - Ні номером, ні юзером. Абсолютно нічим. Не намагався запевнити мене в тому, наче ми ніколи не зустрічались. Може, ти все й забула, але я ніколи нічого не забуваю. Принаймні, не такі речі.

    Чому він такий впевнений? Чому він думає, що ми дійсно колись зустрічались? Він не міг просто так дізнатись про те, що моя сторінка саме моя, а не чиясь іще! Невже за моєю спиною з'являються криси, які злили йому інформацію? Якщо це правда, то це звужує круг підозр.

    Але хто з моїх друзів, які якимось чином дізнались про мій стан чи рідних зливає йому всю інформацію? Та й навіщо? Яку ціль вони переслідують, якщо зливають всю інформацію невідомо кому? Ну, добре, може, вони знайомі з Череводором. Але ж я ні! 

   Батьки точно вилітають. Вони самі багато разів мені нагадували ще з самого початку, що треба мовчати про те, що я п'ю пігулки - для мого ж блага. Навіть для найближчих родичів ми повинні були робити вигляд, наче все в нормі, і зі мною нічого не відбувається.

— Зустрічаємось через три тижні, коли починається перший день літа. В таборі. О другій ночі. Сподіваюсь, дорогу знайдеш?

   Останнє повідомлення змусило мене легенько здригнутись разом з телефоном, на яке воно й прийшло. Все, що було довкола мене, разом попливло, і я сильніше впилась пальцями в залізний візок, де знаходились продукти, які ми збирались купити.

    Він.... Пропонує зробити мені таке «злодіяння»?! Мені, яка інколи навіть не думала над тим, щоб днем втекти з дому, не попередивши про це батьків, а тут він пропонує мені таке? Та він знущається наді мною...

— Але він же далеко від мене! - Пишу перше, що приходить мені в голову..

— Далеко від інших, але не від тебе. Тобі треба пройти лиш близько тридцяти хвилин - і то повільно. Він знаходиться в тому ж лісі, де ви з батьками святкували чиєсь день народження. Табір покинутий, там великі й дуже високі стіни, які намагаються його сховати від інших. Але не бійся. Зі мною тобі ніхто й ніщо не нашкодить. Я все сказав, на цьому прощаємось.