Таїсія.
— Привіт, з поверненням! - Невідома сторінка в Telegram, на яку я в першу чергу звернула увагу перед тим, як знову повернутись до повідомлення, змусила мене насупитись.
Я ніколи не відповідала невідомим людям, якщо знала, що мені ніхто не повинен писати в найближчий час. Особливо якщо вони починали зі звичайного «привіт» без пояснень в тому ж повідомлені, як знайшли мою сторінку і з якою метою пишуть. І що значить це «з поверненням»?
Кілька секунд я сиджу й уважно вивчаю ледь не кожну букву на цій сторінці. Вона виглядала, як сторінка живої людини - ім'я хоч і не справжнє, але оригінальне, нік, по якому можна сторінку знайти теж був доволі незвичним. Було кілька аватарок, які були розміщені в районі кількох місяців, серед них нічого цікавого. Опис без серйозних цитат - якийсь старий мем, який пам'ятають тільки «старики», які застали ті часи YouTube.
Сторінка була живою. Якби я одного разу знайшла її в якійсь групі, не звернула особливої уваги на неї. Вона б загубилась десь серед інших, як щось звичайне.
За всі ці секунди, які плавно перетікали в хвилини, незнайомець мовчав. Навіть в мережу не заходив. Видно, вичікував, коли я нарешті відповім йому. Але чи варто? Може, якийсь скам? Типу, якщо напишу йому, він зніме з моєї картки усі гроші? І пофіг, що картки у мене поки що нема. Але цікавість взяла гору.
Повільно вагаюсь, коли мої пальці заносяться над клавіатурою, думаю над тим, чи варто взагалі відповідати. З однієї сторони я хочу заблокувати незнайомця, забивши на всю ситуацію і забувши її, як страшний сон. Але з іншої сторони, він вже може знати, що я прочитала його повідомлення. Та й дізнатись, що відбувається, теж хотілось би.
Думаю, що варто написати, як продовжити наше... Спілкування? Знайомство? Як ще це можна взагалі назвати? Не важливо. Може, одразу з наїзду? Задати кілька питань одразу? Та ні, я можу тільки налякати незнайомця.
— Привіт? - Нарешті відповідаю, кілька секунд повагавшись. Звичайне привітання - дійсно те, з чого варто розпочати розмову. - Ми знайомі?
— Може й були знайомі, а може ні. Хто знає. - Відповідь приходить доволі швидко, як заготовка.
Було таке відчуття, наче незнайомець знав і міг дізнатися кожне моє слово, яке я написала б в повідомленні ще задовго до того, як я його відправила. Наче він відчував усі мої вагання. Знав, скільки секунд чи хвилин мені треба повагатися, щоб подумавши, нарешті відправити це повідомлення. Знав, що я точно відповім, не заблокувавши.
Від цього мені стає незручно, і навіть страшно. По руках до спини біжить табун мурах від думки, що ця людина могла мене знати і навіть пам'ятати, а я її ні. Чи міг це бути хтось зі знайомих, який просто намагається невдало пожартувати? Але хто? Я знаю стиль написання кожного зі своїх друзів. Вони б не змогли так реалістично прикидатися іншою людиною.
Коли в мою кімнату різко заходить мама - вона ніколи не стукала в двері, а кожного разу вривалась, наче я тут помираю, - я інстинктивно опускаю екран ноута від несподіванки. Жінка пару секунд мружиться, дивиться на мене, наче в очах намагається побачити правду, потім нарешті каже:
— Тобі треба буде перед вечерею випити пігулки.
Пігулки я п'ю ще давно. Мабуть, років з дванадцяти чи тринадцяти... Коли я одного разу запитала у батьків про те, навіщо мені треба пити ці пігулки, вони лиш відповіли, що причиною є те, щоб я забула те, що зі мною відбувалось до цього. Що саме відбувалось в моєму минулому - до сих пір не знаю. Явно не щось хороше. Бо без вагомої причини, думаю, батьки ніколи не дали б мені їх так довго пити.
— Добре, скоро прийду. - Відповідаю, і знову дивлюсь на екран.
Незнайомець знову зник з радарів, наче його тут не було. Напис «був в мережі недавно» не змінився ні разу. Чекає, гівнюк. Ні відповіді, ні хоча б одного єдиного повідомлення, яке могло б дати відповіді хоча б на одне моє питання.
Коли мама нарешті виходить з кімнати, я знову заношу пальці над клавіатурою. Знову зависаю на кілька секунд. Що написати вже зараз? Якщо спробую вияснити, як його звуть, наврядчи він скаже справжнє ім'я, як і іншу інформацію про себе. Що він може мені розповісти?
— Чого ти від мене хочеш? - Нарешті відсилаю це повідомлення і чекаю відповіді.
На цей раз вона приходить не так швидко. Бачу, як він старається, інколи зупиняючись, щоб щось дописати, стерти чи наново написати.
— Пам'ятаєш той табір - «Чорне»? Я певен, ти не могла так просто забути цю річ.
І все? Я трохи мружусь, бачачи, що він знову зник, очікуючи мою відповідь. Відчуваю легке розчарування. Очікувала щось більше, а він...
Табір «Чорне» я знала лиш по слухам від молодшої на кілька хвилин сестри і деяким записам в інтернеті. Слів і записів було зовсім мало, але завдяки цьому я вже змогла скласти невелику думку на рахунок цього табору.
Він був старим. Достатньо старим, щоб пережити дідусів наших дідусів, і все ще якимось чином жити, старими будинками і майданчиками розповідаючи велику історію одразу кількох поколінь. Не уявляю, як там живуть дорослі, що вже казати про дітей та підлітків. Може, на самому початку там і можна було якось жити, але з кожним роком табір ставав все гірше й гірше.
— Я знаю про «Чорне», але ніколи там не була. - Відповідаю. - До чого тут взагалі табір?
На цей раз він був в мережі, але кілька хвилин сидів мовчки. Навіть не писав нічого, стираючи й знову намагаючись написати. Це лякало мене. Невже він потихеньку взламує мій ноутбук? Але коли він нарешті почав писати, я видихнула з невеличким полегшенням.
— Ти впевнена? - Нові слова і питання збивали мене з пантелику все сильніше й сильніше. - Невже ти дійсно забула буквально все?
— А що я повинна була згадати? - Відповідь вилітає настільки швидко, що я помічаю це тільки тоді, коли відправила повідомлення.
Відредаговано: 27.01.2026